Казки Сельви
- Автор: Кирога Орасио
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-15-1
- Переводчик: Сергей Юхимович Борщевский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки Сельви». Краткое содержание книги:
Орасіо Кіроґа творив у різних жанрах — дебютувавши як поет, згодом він став автором двох романів, повісті, збірника п’єс. Однак для читачів Кіроґа — передусім неперевершений майстер оповідання. Зворушливим та оригінальним залишається він і тоді, коли звертається до такого жанру як казки та оповідання про тварин.
Ще в 1903 році Орасіо Кіроґа як фотограф узяв участь в археологічній експедиції в аргентинській провінції Місьйонес. Згодом, зачарований первозданною природою тих місць, залишив Буенос-Айрес і на довгі десять років оселився у сельві — саме так іспанською та португальською мовами звуть буйні тропічні ліси Південної Америки. Досвід життя серед дикої природи прислужився письменникові у створенні збірника оповідань «Дикун» (1920), а також книжок «Казки сельви» (1918) та «Пригоди Анаконди» (1921).
Дві останні, перекладені українською, ввійшли до цього видання і, на думку видавництва, зацікавлять широке коло читачів — і зовсім юних, і дорослих.
Змії не озвалися, вони навіть не глянули на неї своїми холодними очима, мовби й не чули.
— Лихе передвістя! — продеркотали разом фламінго, які здаля спостерігали цю сцену.
— О-хо-хо! — забідкалися, видершись на дерево мокрі крокодили. — Дамо Анаконді спокій... Це її справа. Та й Людина, мабуть, уже померла.
Однак Людина не померла. На превеликий подив Анаконди, минули три дні, а чоловік досі не віддав духа. Вона ж і далі невсипно чатувала біля нього; втім отруйні змії більше не робили спроби наблизитися, та й Анаконда була заклопотана зовсім іншими думками.
За її підрахунками — а будь-яка водяна змія тямить у гідрографії більше, ніж люди — вони вже наближалися до Парагваю. А без неймовірної підтримки заростей ейхорнії, що плинуть цією річкою під час повеней, битви не слід було й починати. Чого були варті для перекриття Парани цяточки зілля, що спускалися з Паранаїби, у порівнянні зі ста вісімдесятьма тисячами квадратних кілометрів заростей ейхорнії у розлогих заплавах Ксараєса[13]? Сельва, яка здійснювала плавом свій похід, також знала про це з оповідей Анаконди. Відтак солом’яний навіс, поранений чоловік, ворожнеча — все було забуто: мандрівники раз по раз вдивлялися у водяний простір, визираючи зарості рослин-спільниць.
«А раптом тукани помилилися, і то була не хлюща, а дрібний дощик», — міркувала Анаконда.
— Анакондо! — чулося звідусіль у мороці. — Ти впізнаєш ці місця? Нас, бува, не ошукали, Анакондо?
— Не думаю, — похмуро озивалася та. — Ще день, і ми дістанемося до місця.
— Ще день! Ми виснажуємося на цих річкових просторах. Ще цілий день! Ти весь час повторюєш те саме, Анакондо!
— Терпіння, побратими! Я потерпаю не менше за вас.
Наступний день виявився важким: стояла страшна спека, і гігантська змія незрушно лежала на своєму плавучому острівці, а надвечір проміння призахідного сонця розжареним металевим пруттям протнуло річку разом з усім, що було на її поверхні.
Того ж вечора в сутінках зненацька почувся переможний крик Анаконди, котра вже кілька годин жадібно припадала до води. Щойно вона відчула солонуватий присмак ейхорнії, зарості якої пливли з боку Олідена[14]:
— Ми врятовані, побратими! Річка Парагвай з нами! Там також зливи!
І, наче ожила якимось дивом, сельва вже радісно вітала повінь своїх сусідів, чиї зарості ейхорнії, щільні, немов суходіл, впливали нарешті в Парану.
Вранці сонце осяяло цю величну епопею басейнів двох могутніх сусідніх річок, що злилися в один потік.
Буйна водяна рослинність пливла за течією згромаджена у велетенські острови, що вкрили всю річку. Той самий переможний гук прокочувався сельвою, коли ближчі до берега острівці ейхорнії, потрапивши у тиху заводь, починали нерішуче кружляти на місці.
— Дорогу! Дорогу! — вимагала ціла сельва, помітивши перешкоду. І обліплені учасниками походу зарості ейхорнії та дерева, оминувши врешті-решт чорторий, блискавками стреміли вперед.
— Не спиняймося! Дорогу! Дорогу! — лунало від берега до берега. — Ми переможемо!
Анаконда теж вірила в перемогу. Її мрія повинна була невдовзі збутися. І вона спогорда кинула тріумфальний погляд у бік навісу.
Чоловік був мертвий. Він навіть не змінив пози, не поворухнув пальцем, не стулив губи. Він помер і, мабуть, досить давно.
Хоча це був природний та очікуваний кінець, Анаконда заклякла від подиву, начеб мізерний наймит — попри належність до людського роду та рани — мусив зберегти для неї своє жалюгідне життя.
Що їй до цієї Людини? Анаконда, не вагаючись, боронила її, рятувала від змій, чатувала біля неї, оберігаючи рештки цього ворожого їй життя від повені.
Навіщо вона це робила? Анаконді було байдуже. Там, під навісом, лежав небіжчик, і змія вже не думала про нього. Її бентежили інші думки.
Долі повені загрожувала небезпека, якої Анаконда не могла передбачити. Розмоклі за довгі дні плавання в теплій воді, зарості ейхорнії почали шумувати. Зі шпарин між рослинами на поверхню піднімалися великі бульбашки, а розмокле сім’я облипало все навкруг. Якийсь час стрімчасті береги стримували розлив, і водяні рослини вкрили всю поверхню річки: води ніде не було видно; скільки сягав зір, очам відкривалося лише безкрає зелене море. А тепер, коли обидва береги зробилися положистими, натомлене водопілля, якому вже бракувало зваги перших днів, повільно розпросторювалося заплавами, що їх земля, наче пастки, розставляла на його шляху.
Ще нижче за течією утворені заростями ейхорнії величезні плоти розпадалися на уламки, потрапляли в затони і там, на глибині, вершили свою мрію про розмноження. Сп’янілі від заколисуючого солодкого повітря зарості ейхорнії покірливо відступали перед напористістю берегів, двома великими потоками повільно рухалися водами Парани, а тоді завмирали біля берегів, щоб прорости буйною зеленню.
13
Болота Ксараєса — давня назва найбільшої в світі системи боліт, що знаходиться на території переважно Бразилії, а також Парагваю та Болівії.
14
Оліден — містечко в провінції Ла Плата.