Закоłот. Невимовні культи

— Агов! — покликав стиха. — Прокидайся.

Дамла, невисока жилава мисливиця, виступає з густих сутінків, що заповзають поміж пористих брил туфу. Вона вдягнена в таку ж сіру туніку до ліктів і колін, підперезану широким чересом з металевими пряжками та кільцями. Каптур відкинутий, руде, вже побите сивиною волосся перехоплене полотняною стрічкою, колись червоною, а нині майже вигорілою, з вишитими на ній дрібними рядками прадавніх знаків. Обличчя загострене, наче висічене з того самого туфу, якого так багато навкруги. І така сама ряба, у віспинах, шкіра. Тільки очі — розкосі, кольору вогняного бурштину — єдине, що привертає погляд.

Мисливиця завмирає, трохи піднявши підборіддя, наче намагаючись вловити у повітрі тонкий, ледь чутний запах. Тольґа терпляче чекає.

— Чи не забагато вина було вчора, щоб полювання сьогодні вийшло вдалим? — питає вона тихо.

Тольґа всміхнувся, відчувши легку нотку докору в її голосі. Дамла добре знала, що мисливець не засуджуватиме мисливця — хоч би ким вони були одне одному. Насправді жінка збагнула, що вчора щось трапилося. Щось, що змусило Тольґу пити. І, вочевидь, це не було пов’язане з десятьма вбитими, що вони лишили по собі минулої ночі. Вона здогадувалася, що річ була в тому хлопцеві, братові нової різьбярки… Вона докоряла не за випите вино, а за те, що він не розповів їй.

Він не міг. А навіть якби й міг — не став би. Пам’ять відмовлялася відтворювати ранкові події, та навіть тих уривків, що лишалися… їх було достатньо, щоб тримати при собі.

Сонце востаннє зблискує над стіною, спалахує і зникає, полишивши дно каньйону зануреним у густий морок. Дамла здригається, наче від раптового пориву холодного вітру. Потім неквапливо, але вправно перевіряє обладунки та вішає на кільця череса свою зброю — скручений батіг, вигадливо сплетений з тонких стрічок, нарізаних з доброї бичачої шкіри. Його кінець на два лікті вкритий шпичастою металевою лускою. Змія з жалом скорпіона — так його пестливо називає хазяйка. Слідом з наплічника з’являється невеличкий круглий глек із замотаною шийкою, обвитий мотузкою так, що утворюється довга ручка з петлею — щоб зручно було кидати. Кремінь, трут і кресало в невеличкому мішечку жінка закріплює на поясі поряд із батогом.