Закоłот. Невимовні культи
- Автор: Кузнєцов Володимир
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-617-7585-20-5
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Закоłот. Невимовні культи». Краткое содержание книги:
Одвічна дилема Людини — який шлях є істинним? Per omnia saecula saeculorum, світ без кінця — чи Bellum omnium contra omnes, війна без кінця?
На материнському кораблі «Сінано» — найстарішому та найпотужнішому представнику Об’єднаного Флоту Імперії, спалахує заколот, кривавий та безжальний. Хто розпочав його, до чого він призведе, а головне — як пов’язаний із подіями тисячолітньої давнини, що вже стали наріжним каменем історії людства?
—- Трясця… — прохрипіла вона, звільняючись з обіймів ФБшниці. — Боцмана Вукміра затримати для допиту.
— Але… — почала було Боген, та інквізиторка перебила її.
— У карцер! — біль змусив її зажмуритися. Ледь чутне збурення прокотилося житловим відсіком. Напруга зросла в рази.
Боген роззирнулася, потім дістала наручники і, відштовхнувшись, попливла до Вукміра. Коли та пролітала повз, Бріджит роздивилася краплі поту на її скроні — і червоний зблиск зіниці, що на мить перестрів її погляд.
— Боцмане Мілош Вукмір, — почала вона добре поставленим голосом. У ньому не було й натяку на страх. — Вас заарештовано у справі про вбивство Майлза Богена. Руки!
У цей момент час неначе зупинився. Безкінечно довго вони дивилися одне на одного, не кліпаючи, не дихаючи. Навіть повітря застигло, зробившись важким і густим, ніби смола. Між ними відбувалося мовчазне протистояння, коли все вже давно сказано і не залишилося жодних аргументів — лише чиста, абстрактна воля супротивників. Щира, сліпа ненависть канчука й шкіри, яку той от-от почне шматувати.
Нарешті, розбивши цей стазис, боцман протягнув руки. Лейтенант зашморгнула на них карбонові браслети. Коли вони зрушили проходом, оминаючи Бріджит, їй здалося — лише на декілька мікросекунд — що Вукмір всміхається.
Незграбне, гротескне тіло, хитаючись, з’явилося з-за білястих валунів. Шкіра сочилася слизом, його рясні патьоки вилискували в примарному світлі зірок. Місяць уже зійшов, але допоки ховався за гребенем стіни. Потвора важко переступала, похрустуючи крихким камінням під кінцівками. На роздутому, масивному тілі схожа на яйце лиса голова здавалася огидно маленькою. Очей не було — лише пасмо слизьких рожевих мацаків, що звивалися і тяглися у різні боки, наче почвара намацувала ними шлях.
Тольґа, мовчазний і нерухомий, промовисто подивився на Дамлу, потім перевів погляд на чудовисько і на вузьку стежку, що зміїлася поміж туфових брил. Дамла кліпнула у відповідь.
Повільно і плавно, наче сама темрява, Тольґа рушив уперед. Його долоня торкнулася червоної стрічки, пов’язаної на стегно, трохи вище коліна. На ній білими нитками були вишиті знаки, значення яких Тользі були невідомі. Утім, він знав, що стібків було рівно тисяча. То був могутній оберіг з іншого часу, вдягнувши який мисливці легенд полювали на чудовиськ — таких самих, на яких нині полював Тольґа. Навіть якщо й ні, зміст, який вкладали в ці знаки попередні власники, не мав значення. Це були символи, які набували сенсу лише в конкретній людині, в носії, тобто в ньому, у Тользі. Він вдихнув — безшумно, але глибоко, до болю в ребрах. Пісня лунала сильно і потужно, час і простір навкруги бриніли нею, єднаючи минуле, теперішнє й майбутнє в міцно сплетене мереживо. Він не бачив, але відчував, як зрушила з місця Дамла, обходячи білі брили-ікла. Почвара завмерла, нашорошивши вогкі тремтячі мацаки, повела безокою головою. Низьке гарчання зародилося десь у надрах її черева, розлившись навкруги, наче дьоготь. Обриси її замиготіли, розпливаючись.
Тольґа з криком зірвався з місця. Важкий килич, вихоплений з піхов, з глухим виттям розтинав повітря. Ноги Тольґи рухалися стрімко, відштовхуючись від крихкої гальки з легкістю й вправністю, на яку інший був неспроможний навіть на уторованому шляху. Коли до почвари лишалося кілька кроків, він зігнув коліна й стрибнув, злетівши майже на висоту власного зросту. М’язи відгукнулися вибухом різкого болю, але мисливець вже не відчував його. Обидві руки стискають руків’я шаблі, що занесена за ліве плече, тіло в польоті закручене, наче пружина. І от воно розпрямляється, розкручується гвинтом, важке лезо хижо мчить до вкритої слизом плоті…
Мерехтіння обрисів монстра стає нестерпним. Килич вгризається в слизьке м’ясо — і водночас почвара переміщається вбік, розпадається на декілька власних подоб, абсолютно ідентичних, але водночас різних. Тольґа передбачає це. Одна з них б’є передньою лапою, великою та вузлуватою, наче старий корч, та він уже котиться по землі, клинок глухо дзенькає об каміння.