Закоłот. Невимовні культи
- Автор: Кузнєцов Володимир
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-617-7585-20-5
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Закоłот. Невимовні культи». Краткое содержание книги:
Одвічна дилема Людини — який шлях є істинним? Per omnia saecula saeculorum, світ без кінця — чи Bellum omnium contra omnes, війна без кінця?
На материнському кораблі «Сінано» — найстарішому та найпотужнішому представнику Об’єднаного Флоту Імперії, спалахує заколот, кривавий та безжальний. Хто розпочав його, до чого він призведе, а головне — як пов’язаний із подіями тисячолітньої давнини, що вже стали наріжним каменем історії людства?
Брідж О’Шонессі вдивляється в монітор. Погляд її біжить рядками доповіді — чергова «остання перевірка» перед відправкою. Фляга лежить праворуч від термінала, вже порожня. Чоло і скроні приємно заніміли, кістки черепа, здається, ледь чутно вібрують. Це певним чином вгамовує жахливу пульсацію.
З екрана випливає об’ємна світлина Майлза Богена. Мертвий матрос тупиться в неї з минулого: як і всі марсіяни, він некрасивий, та ще й з глибокою зморшкою невдоволення в кутку тонкого рота. Зіниці відливають червоним — ознака важкої хвороби, яку пощастило пережити. Суто марсіянська ознака — мітка Червоної смерті, пошесті, що її в Темні віки вивели і поширили серед людей мі-го. Майже завжди смертельна, але обмежена ланцюгом мутацій, який налаштовував її на конкретний набір генів. Зазвичай гинули (або лишалися каліками) члени однієї родини, здебільшого — саме тієї статі, яка була інфікована першою. Така селективність, за легендою, була інструментом грибів для покарання неслухняних і протягом століть тримала марсіянську частину людства абсолютно покірною владі мі-го.
Бріджит деякий час вивчала зображення, не розуміючи, чим саме воно привернуло її увагу.
Та раптом її очі зафіксували факт, настільки очевидний, що дивно (і водночас зовсім не дивно), як Брідж могла його проґавити.
«…загиблий: механік-ауксиларій технічної служби, маат Майлз Боген, 23 роки, м.н. Дерінкую, Кідонійська долина, 389642, Марс; довічний контракт…»
Запит дає підтвердження: Іва Боген — рідна тітка загиблого. Іронія долі — бути близькою ріднею офіцера СФБ і копирсатися на самісінькому корабельному дні, по вуха в бруді та лайні. Хоча… Майлз Боген був неробою та дауншифтером — його особиста справа просто волала про це. Не без здібностей, але тому він і опинився в тринадцятому секторі без допуску до окульт-техніки. І звання маата, якщо копнути глибше, напевне здобуто стараннями тітки. Цікаво, чи ускладнить це справу? Скоріш за все — так.
О’Шонессі похитала головою, після чого недбалим, втомленим рухом пальців відправила доповідь Кемідову. Можливо, їй пощастить і ця клята порцеляново-пласталева лялька доручить провести розслідування комусь іншому.
До Юпітера летіти ще ледь не місяць. Не загнати себе за такий час в алкогольну кому, судячи з усього, буде неабияким викликом. Клята голова… знову…
Тольґа потер великим пальцем скроню. Вчора він добряче припав до винних запасів скинії і тепер відчував себе рибою, викинутою на берег. Він лежав на землі, між скель білого туфу. Чув, як дзюрчить неподалік струмок, відчував, як припікає сонце, що вже опустилося до західної стіни каньйону. Час вставати.
Вода в струмку була крижаною. Вона освіжила шкіру і трохи збила огидну сухість у горлянці, хоча зуби від неї заломило так, що Тольґа мимоволі застогнав. Зуби віддавна були його слабким місцем: хиталися, кровоточили, темніли. Але справу свою, на щастя, він робив не зубами.
Звівшись, обтрусив туніку, перевірив ремені на наручнях, поправив чересові пряжки. Сонце вже торкнулося своїм краєм верхів’я західної стіни. Ще трохи — і глибока тінь затопить каньйон: ніч прийде сюди раніше, ніж до решти долини, і небо над головою все ще буде блакитно-сірим. Саме в такий час вони і з’являються.
Тольґа-мисливець дістав з піхов килич — довгу й важку сельджуцьку шаблю. Нігтем перевірив лезо, задоволений, приторочив руків’я зброї тонким шкіряним ремінцем до зап’ястка. Дослухався.
Анахорети в скиніях Долини заливали собі у вуха віск, аби не чути Пісні. Мисливці ж, всотуючи її з кров’ю жертв, навпаки, вчилися дослухатися. Пісня, що вирувала у крові чудовиськ, безперервно, крапля за краплею, просочувалась у думки мисливців і зрештою зводила їх з розуму. Але це траплялося не одразу. І якщо навчитися стримувати її, то відлуння, яке сприймаєш лише найвіддаленішим куточком своєї свідомості, може багато про що розповісти.
І Тольґа дослухався. Ченці з його скинії радили молитися, аби не давати Пісні заволодіти собою, але мисливець молитов не любив і не знав. Він наспівував те, що чув у шинку, співанки, солоні та соромітні, пригадуючи свої давні пригоди, іноді навіть запускаючи руку під туніку, аби зробити спогади яскравішими. Та не сьогодні.
А ось і вони. Тольґа відчував, як легкий, монотонний плин Пісні наче сколихнули слабкі брижі, як їхні вібрації збуджують крицю клинка, що передає їх долоні. Вони ще не тут, не в істинному сенсі, але вже близько. Якщо Давні з’являються на світанку, то чудовиська приходять у сутінках.