Тореадори з Васюкiвки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га
- ISBN: 966-7047-44-X
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Тореадори з Васюкiвки». Краткое содержание книги:
Несподiвано з плеса залунало:
— Го-го! Он ви де!
До острова пiдпливав ще один човен. У човнi сидiв Гришка Бардадим i кiлька наших хлопцiв-юннатiв.
— Майже годину вас шукаємо, — сказав вожатому Бардадим, вилазячи на берег. — Нас Фарадейович прислав. Запрошує вас до себе. Хоче показати свої новi сорти овочiв та фруктiв i почастувати.
— Ой! Нащо ж я так наїлася! — розпачливо скрикнула Оксана.
Всi засмiялись.
— Нiчого! Поки доїдемо — утруситься, — заспокоїв її вожатий. — Ну що ж, друзi, збираймося!
Зчинилася метушня.
— О! А ви що тут робите, босяки? — здивовано вигукнув Бардадим, помiтивши нас.
— У них дiло! Секретне! — таємничо сказала Оксана.
— Що-о?! — скривився Бардадимю — Дiло? Яке дiло? У цих-о? У цих-о жевжикiв? Брешуть вони! Це ж вiдомi на все село босяки. Мабуть, щось уже вигадали, якусь капость. Крiм капостей, нiяких у них дiлов не буває…
Нiхто навiть не засмiявся. Мабуть, усi вiдчували незручнiсть i мовчали.
Ми стояли червонi, мов два помiдори.
Ми ладнi були крiзь землю провалитися.
Ех! Якби ми були такi здоровi, як ти! Ми б тобi показали! «Дiлов! Дiлов!» — говорити спершу навчися!
— I нiчого вони не босяки, а хорошi хлопцi! — вигукнула раптом Валька.
— Правильно! — пiдхопив Iгор.
— Хорошi, хорошi, хорошi! — заверещала Оксана.
— Тiльки так! — вигукнув Сашко-«штурман».
— Ну хай! Хай! Хай! — замахав руками Бардадим. — Ви — нашi гостi, не будемо сваритися. Поїхали швидше! Фарадейович давно чекає.
Нас оточили Iгор, Валька, Сашко-«штурман» та iншi пiонери. Залунали вигуки:
— Прощавайте!
— До побачення!
— Бувайте здоровi!
Ми всiм по черзi потиснули руки. I тут Валька, простягаючи руку Кукурузовi, сказала:
— Шкода, що ми не дiзнаємось, як, закiнчилося ваше секретне дiло…
Вона сказала це з щирим жалем, i я помiтив, як знову почервонiв Кукурузо. I раптом в очах у Вальки спалахнули вогники:
— А знаєте що! А ви напишiть нам! Я вам залишу адресу, а ви напишiть, добре?
— Напишiть!
— Звичайно!
— Хай напишуть обов'язково.
— Напишiть! Напишiть' — залунало звiдусiль.
— Тiльки так! — вiдрубав Сашко-«штурман».
А Валька вже писала на якомусь папiрцi адресу.
— На, — сказала вона, просгягаючи папiрець Кукурузовi — Тiльки гляди, не загуби!
Кукурузо нiчого не сказав — мовчки сунув папiрець за пазуху.
Вони сiли в човни.
— Заспiваймо їм на прощання пiсню! — вигукнула Валька. — Заводь, Сашко!
I вони заспiвали.
Ми довго стояли на березi, їх давно вже не було видно, а пiсня ще лунала з-за очеретiв i розлягалася на всi плавнi.
А потiм Кукурузо лежав у травi на галявинi i мовчки дивився в небо. Я теж лежав i дивився. Небо — це така штука, що дивитися в нього можна годинами. Дивитися и думати Я не знаю, про що думав Кукурузо, але я зовсiм не здивувався, коли вiн раптом зiтхнув i сказав:
— Да зараз технiка, воно не те що… а взагалi… звичайно… Кажуть, в отакому гудзику — приймач, у портсигарi — телевiзор. А фотоапарат — так той взагалi пiд нiготь сховати можна.
— Що ж ти хочеш — на транзисторах, напiвпровiдниках — сказав я i почервонiв. Убийте мене, щоб я хоч приблизно знав, що таке є — транзистори, напiвпровiдники. Та й Кукурузо, звичайно, теж. Нiчого ми не знали. Нiчогiсiнько… А Iгор знав. Звичайно, знав, раз сам робив приймачi на отих транзисторах.
Кукурузо зiтхнув i раптом мрiйно промовив:
— А здорово було б зробити щось таке… на транзисторах. Iнтересне й незвичайне. Наприклад… Наприклад, керування коровою на вiдстанi по радiо. Мiж рогами натягнена антена У вухо вставлений маленький приймач (на транзисторах, звичайно).
Пасти таку радiо корову — одна насолода.
Сидиш собi десь за три кiлометри на баштанi в дiда Салимона, уминаєш кавуна пресолодкого (я найдужче оту середину, отого червоного вовка в кавуновi люблю А ти? Ага… Да-да). Отож сидиш, хрумкаєш кавуна. Потiм глянув у кишеньковий телевiзор, бачиш — твоя Манька у шкодi, в колгоспному просi. Натискаєш кнопку i: «Манько-о! Ану верни, проклятуща! Га-ля-ля-ля!» I Манька — як нiби її хто пужалном уперiщив — назад. А ти знову сидиш i наминаєш кавуна. Красота! Скажи!
— Ще б пак! Якби таке зробить, то взагалi… — кажу я. Та враз Кукурузо стрепенувся — не вмiв вiн довго сумувати й роздумувати. Вiн був людиною дiї.
— Ну, гаразд, про це потiм. А тепер давай подумаєм, як ми будемо Книша вночi затримувати.
— Що?! Затримувати?! Як же його затримаєш? Вiн же нас потопить, як кошенят.
— Потопить? А рушниця нащо? Ти що, думаєш, для такого дiла обов'язково треба людей та дрюччя? Рушниця це, брат, не жарт. Це зброя. Бац — i будь здоров!
— Ти що, думаєш у нього стрiляти? — зi страхом спитав я.
— От тобi зразу стрпяти! Не стрiляти, але… якщо… Взаiалi, рушницi будь-хто злякається.
— Авжеж, — погодивсь я. — Тiльки як же ж… я… вночi… а дома? Тобi добре, ти на безлюдному островi, тобi питаться нi в кого А я…
— То одпросись. Подумаєш! Щось вигадай.
— Що?
— Ну, що на рибалку iдеш абощо.
— Я й так на рибалцi зараз.
— Га що ти — маленький! Тут таке дiло, можна сказати, державне, а вiн…
— Ну добре, щось придумаю. Тiльки тодi менi треба зараз додому їхать.
— Їдь, а я що…
Я сiв у човен.
Обличчя у Кукурузо було сумне й похмуре. Видно, йому дуже не хотiлось залишатися самому на островi. Вiн ходив по колiна в водi навколо човна i обмацував борти, бурмочучи «Отут треба було б зашпаклювати, а тут пiдсмолити, а цю дошку взагалi замiнити».
Йому хотiлося ще щось сказати, вiн почухав за вухом, шморгнув носом i нарештi сказав:
— Ти знаєш… Ти б привiз менi скиглика хоч одного. Захотiлося, як перед смертю. А то все риба та риба.
Скигликами називали у нас отi полив'янi пряники, що продавалися у сiльмазi. Всохлi й твердi, як дрова, вони скиглять, коли вгризаєшся в них зубами. Один скиглик можна їсти цiлий день, Може, за це ми й любили їх.