Тореадори з Васюкiвки

Роздiл XVIII

Несподiванi Iгор, Валька та iншi

Голоси були хлоп'ячi й дiвчачi — бадьорi пiонерськi голоси. Здавалося, що плавнями просто по водi й болоту крокує через очерети веселий пiонерський загiн. Ми здивовано перезирнулися — що таке? Потiм рвонулися й побiгли на берег — туди, звiдки видно було плесо. Але нiчого не побачили — заважав очерет.

Ми швидко видряпалися на стару вербу, пiд якою стояв курiнь. Це було найвище дерево на островi. I тодi побачили: з стружки на плесо випливали, наче лебiдi, бiлi човни. У човнах сидiли пiонери — в бiлих майках, у бiлих панамках, з червоними галстуками. В першому човнi стояв на весь зрiст стрункий високий юнак у бiлих штанях, без майки, але теж з червоним пiонерським галстуком. То був, мабуть, вожатий. Пiд бронзовою шкiрою його випиналися могутнi мускули. Здавалося, цей юнак зiйшов просто з фiзкультурного плаката «Готуйся на значок ГПО!»

Та от пiсня скiнчилася, i вожатий вигукнув:

— Друзi, пропоную на цьому островi зробити зупинку! Як ви вважаєте, товаришу штурман? — схилився вiн до маленького вилицюватого хлопця з насупленими бровами, що сидiв на кормi.

— Тiльки так! — дуже серйозно вiдповiв хлопець. Всi чомусь засмiялися.

— Тодi держiть курс на острiв, штурмане! — в тон йому сказав вожатий.

— Тiльки так! — повторив хлопець, i знову всi засмiялися.

Але на хлопця це не справило нiякого враження. Вiн i бровою не повiв.

Один за одним човни пристали до берега. I враз острiв нiби перетворився на пiонерський табiр: смiх, крики, бiганина. Хтось бив м'яча, хтось уже хлюпався у водi, хтось ловив сачком метеликiв. Серед пiонерiв ми побачили й кiлькох васюкiвських юннатiв, але вони були не з нашого кутка, ми їх знали погано. Ми сидiли на деревi, не знаючи, що нам робити, — чи показуватись, чи нi. Та довго вагатися нам не довелось. Якась висока цибата дiвчинка натрапила на курiнь i вигукнула:

— О! Дивiться! Тут хтось живе!

Всi збiглися до неї. Пiдiйшов i вожатий. Смаглявий прудкий хлопчина з фотоапаратом через плече шмигнув у курiнь i одразу ж вискочив, тримаючи в руках електричний лiхтарик.

— Лiхтарик! — пояснив вiн. — Механiчний. З динамкою. Дає струм лише тодi, коли натискати на цю ручку.

I почав чвиркати, показуючи. Кукурузо неспокiйно засовався на гiлцi.

Цибата дiвчинка теж шмигнула в курiнь i потягла звiдти рушницю.

— Погляньте, справжня, мисливська…

— Ой, обережно, вона, може, заряджена! Ще стрельне, — зойкнула котрась iз дiвчат.

Тут Кукурузо вже не витримав:

— Ану не займай!

Всi враз пiдняли голови. Ховатися бiльше було нiчого.

Ми злiзли з дерева. I одразу нас оточили пiонери.

— Хто ви?

— Що ви тут робите?

— Це ваш курiнь?

— I рушниця ваша?

— Ви мисливцi?

— Ви тут живете?

Я розгублено подивився на Кукурузо. Вiн похнюпився i мовчав.

— Та вони, мабуть, просто рибалять тут. Це нашi, з Васюкiвки, — сказала васюкiвська юннатка, здається, з восьмого класу.

— Або з дому втекли, — пiдкинула друга (ми про неї тiльки знали, що вона вредна й дочка колгоспного бухгалтера).

— Або в iндiйцiв грають. Як «Маленькi дикуни» Сетона-Томпсона. Пам'ятаєте? — втрутилася цибата.

— Або у Робiнзонiв… Правда ж? — сказав вожатий. Я зовсiм безпорадно глянув на Кукурузо. Мiй друг густо-густо почервонiв. I раптом сказав:

— Нi в що ми не граємо… У нас тут дiло одне… А ви хто такi?

— А ми з Києва. Юннати ми, — зацокотiла гостроносенька дiвчинка в окулярах.

— Приїхали сьогоднi, — перебила її цибата.

— От Валько, не перебивай! Дай я скажу! — вигукнула гостроносенька i знову зацокотiла. — Сьогоднi приїхали. Приїхали сьогоднi. Да… Почули, що у вас глобулус виводять i от приїхали. Наш керiвник професор Дудка говорить що… Ви знаєте професора Дудку? О, це знаменитiсть! Свiтова знаменитiсть! Говорить, що ваш глобулус, — це надзвичайно. Надзвичайно! Вони приїдуть завтра — i професор, i кореспондент газети «Зiрка». А ми сьогоднi приїхали. Професор i кореспондент теж сьогоднi приїхали б, але в професора сьогоднi термiнова вчена рада в Академiї. Несподiвана. А в нас уже квитки були. От ми й приїхали. А вашi не хочуть нам показувати глобулус без професора. Кажуть: «Завтра». Ну, ми розумiємо — люди стiльки старалися, їм хочеться, щоб урочисто… Ми розумiємо… А у вас яке дiло? Яке? Га?