Глибинний шлях
- Автор: Трублаини Николай Петрович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Глибинний шлях». Краткое содержание книги:
Микола Петрович Трублаїні народився 1907 року на Вінниччині. Людина неспокійної вдачі, надзвичайно допитливий, жадібний до знань, він об’їздив майже весь Радянський Союз: побував іга Далекій Півночі і в Арктиці, на Далекому Сході і на Кавказі. Враження від численних мандрівок і лягли в основу його чудових творів. У 1935 р. вийшла його перша пригодницька повість “Лахтак”, а за нею - “Мандрівники”, “Шхуна “Колумб”, “Глибинний шлях” та ін.
З перших днів Великої Вітчизняної війни М. Трублаїні на фронті. 4 жовтня 1941 р. письменник загинув на бойовому посту.
— Це брехня. Я не можу повірити.
— Слухайте! — вона боляче стиснула мою руку. — Я вам признаюсь, чому сюди приїхала. Я просила академіка Саклатвалу, щоб він викликав мене працювати, маючи на меті зустрітися тут з Ярославом. Я хочу з ним поговорити. Але він уникає мене. Допоможіть мені зустрітися з ним.
— Добре… Про що ж ви хочете з ним поговорити? Пробачте за нескромність… Але ви можете не відповідати.
— Ні, я скажу.
Ліда трохи подумала.
— Він завжди був трохи дивний. Я ніколи не повірю, що він шкідник. Але мені здається, він здатний до помсти. Мені страшно, що він чомусь зробився людиноненависником і мститься всім і кожному… Ні, пробачте, я почуваю себе такою дурненькою і непослідовною, я сама не знаю, що кажу…
— За що ж би він мстився? Ні, ви помиляєтесь, Лідіє Дмитрівно.
— Я боюсь за нього. У Москві вже шепочуть про те, що його треба усунути від будівництва Глибинного шляху, ба навіть арештувати. Я дуже прошу вас, влаштуйте мені з ним побачення. Я писала йому, але він не відповідає…
Я обіцяв зробити все, що зможу. Але чому він не хоче з нею зустрічатися? Мені здавалося, що я розгадав цю причину. Я гостро спитав Ліду:
— Пробачте мені ще раз, але скажіть, ви його перестали любити?
— Я? Ви ж знаєте… — трохи розгублено відповіла вона.
— А він вас кохає і через те боїться зустрічі з вами! — вирвалося у мене.
— Відкіля ви знаєте? — тремтячим голосом спитала вона.
Я мовчав, проте Ліда примусила мене відповідати. Хоч не докладно, але я сказав їй дещо про свою розмову з Ярославом тоді вночі, перед від’їздом за кордон. Вона пожадливо слухала мою розповідь, не перебиваючи. ї коли я кінчив, почала розпитувати, домагаючись найточнішої відповіді. Я бачив, що моя розповідь схвилювала її, і жорстоко картав себе за довгий язик. Хіба не краще було б промовчати, не викликаючи зайвого хвилювання? Адже це могло посилити її хворобу!
Потім на балконі знов запанувала мовчанка. Ліда стискала руками голову.
— У вас пірамідону нема? — нарешті спитала вона. — У мене страшенно болить голова.
Я пішов до своєї кімнати і розшукав порошки. Захопивши їх та склянку з водою, повернувся на балкон. Ліда встала з крісла, спершись на балюстраду, і дивилася вниз на асфальтовану вулицю, що чорніла під нами наче після дощу.
— Станіслав з Ніною приїхали, — сказала вона, побачивши автомашину, що спинилася біля готелю. — Зараз підіймуться сюди. Залишайтеся тут, а я піду до себе. Як перестане боліти голова, я вийду.
Вона повернулася і пішла до своєї кімнати. На дверях оглянулась на мене й спитала:
— Ярослав не давав вам читати мого листа?
— Ні.
— А як ви думаєте, зін міг дати будь-кому прочитати його?
— Це зовсім не схоже на нього.
— Але мені здається, що його хтось читав, — задумливо сказала дівчина і зникла за дверима.
У РОЛІ ДОКТОРА ВАТСОНА
Другого дня я почав шукати зустрічі з Ярославом Макаренком. Але знайти інспектора тунельних робіт було не легко. Ранком я двічі несміливо стукав до нього в номер, але на стук ніхто не озивався. Треба було його шукати в управлінні будівництва. Я мав їхати туди ще й тому, що збирався сьогодні попасти до Саклатвалн і хоч коротко звітувати йому про свою роботу за кордоном, бо був певен, що мого довжелезного письмового звіту, якого я свого часу надіслав сюди, він не читав.
Об одинадцятій годині ранку я зайшов у колосальний будинок управління Підзембуду. Виявилося, що туди, де містилися кабінети Саклатвали, Макаренка та інших керівних працівників, можна заходити, лише маючи перепустку. На щастя, видача перепусток була дуже добре впорядкована і забирала максимум дві-три хвилини. Мені дозволено було пройти в секретаріат Саклатвали, а це давало змогу обійти кабінети всіх начальників. Передусім я зайшов до кабінету Макаренка, але виявилось, що він ще позавчора виїхав у східну зону будівництва і повернеться лише днів через три.
Коли я перейшов до приймальні Саклатвали, то зустрів там Ліду. Лише я встиг сказати, що Макаренка в Іркутську нема, як її покликали до академіка.
Я став чекати на свою чергу. Вражало, що в прийомній дуже мало одзідувачів: я був третім на черзі, а після мене ніхто більше не заходив. Очевидно, секретаріат Саклатвали вмів організувати справу так, щоб відвідувачі не забирали багато часу в академіка.
На моє здивування, мене покликали до кабінету, лише звідти вийшла Ліда. Двоє попередніх одвідувачів, що дожидалися прийому, були явно цим незадоволені. “Чи не вона склала мені протекцію?” — подумав я, киваючи дівчині, що привітно усміхнулася до мене.