Бо війна війною... Спомини

Це було в березні або на початку квітня. Надворі вже було темно.

І потягнулися вози батальйону і вояцькі сотні. Я їх не бачив, а тільки фірманів і вози. Зійшли від Траутсмандорфу вниз, в сторону дороги, якою ми прийшли попереднього дня зі Штрадену. Але не дійшовши до неї, звернули направо і дорогою, якою їхали вози попід горбами, поїхали в незнане. Напевно, що Діце знав, куди ми їдемо, але не маючи карти і не знаючи околиці, я йшов за усіма. Раптом, мов буря, зірвалася стрілянина з совєтських «катюш». Стріляли вони в напрямі гори, що маячила на тлі темного неба. Як я пізніше дізнався, це був Ґляйхенберґ-Коґель.

Стрільна свистіли, стогнали, вили, пролітаючи на гору, де розривалися. І якби це не були ліси, можна було би переконатись, яку нищівну силу вони мають. Декілька фірманів так перелякались, що почали втікати, і треба було їх силою та просьбами заспокоювати, пояснюючи, що це відбувається далеко від нас і не становить небезпеки. «От і вояки» — думав я собі. А що було би, якби вогонь «катюш» був скерований на нас та ще при наступі ворожої піхоти? Такого не втримаєш і сам коло нього загинеш. Пригадався мені вояк-самогубець, якого я бачив у лісі. Не мав я впевнености від цієї другої дивізії. Бо в цій першій, до якої я прийшов і з якою я вишколювався у Гайделяґері, були вояки, а не кукурудзяники. А цих я не знаю і не впевнений, чи можна на таких розраховувати. Вогонь, який так несподівано розпочався, так само раптово припинився. Тільки ще деякий час доносились звуки окремих пострілів та скорострілів. Ми йшли більше, ніж годину. Повільно, без жодного поспіху. Власного годинника я не мав, а службового ще не отримав. Тільки десь опівночі ми зупинилися. Коні і вози завели до якоїсь шопи. Ми з Діце зайшли до якоїсь хати та полягали спати. Хто мав стійки, який був пароль, де «ванька», хто знаходиться від нас зліва, а хто зправа — Бог його знає. Втомилися і швидко заснули.

Наступного дня, промивши очі та сьорбнувши кави, я пішов оглянути місцевість, де ми зупинилися. Батальйон розташувався на горбі серед сільських забудов, але не знаю, як називалося це село. Людей у ньому не було. Зліва від нас залягла дев'ята сотня, справа — десята або одинадцята. Цікаво було вияснити, хто були сотенні цих сотень, і з ними, або чотовими, уточнити реальне становище. Перед нами простяглася широка долина, посередині якої проходила дорога на Штраден, а в іншу сторону вела дорога на Ґляйхенберґ. На протилежному горбі було якесь сільце. Через нього переходила дорога, що повертала до нас під прямим кутом. З обидвох боків сільця купами були розкидані ліси. Недалеко від дороги і паралельно до неї протікав потічок, на якому стояв млин. В тому млині був розташований яґдцуґ[45] із своїм командиром штандартеноберюнкером Міцінґером. В ньому також був уштуф, що прийшов разом зі мною. Якщо він був чотовим якоїсь сотні, то це значить, що там був ґефехтштанд (бойова позиція) цієї сотні. Погода була гарна на цю пору року. Не було ні дощів, ані снігу.