Бо війна війною... Спомини
- Автор: Овад Ярослав
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Бо війна війною... Спомини». Краткое содержание книги:
Автор книги був в одній з перших груп добровольців. Після початкового рекрутського вишколу в Гайделягрі в січні 1944 року був призначений до складу сотні почесної варти на похороні віце-губернатора Галичини Оттона Бауера у Львові.
В лютому-березні 1944 — у бойовій групі Баєрсдорфа. Бувши в той час стрільцем, автор відмічає деякі речі, котрі могли лишитися поза увагою високих старшин.
Після короткого побуту в Нойгаммері та приділення до 29-го полку Дивізії, на початку квітня 1944 Овад виїхав на 3-місячний підстаршинський вишкіл в Ляуенбургу на Помор'ї. Після повернення до Нойгаммера, в липні 1944, на кілька днів перед виїздом Дивізії на фронт до Галичини, близько. 1.000 молодих українців-підстаршин, серед яких був і Ярослав Овад, заходами сотника Дмитра Палієва були виряджені на новий, старшинський вишкіл. Отже, Ярослав Овад опинився у славній Юнкершулє Брауншвайґ, яка перед тим сильно потерпіла і мусіла перенестися на схід, до Трескав біля Познані. Після 5 місяців у Позен-Трескав їде на новий вишкіл до ваффеншулє (школа зброї) в Лєшанах (Чехія). Отримавши ранг хорунжого в березні 1945, автор разом з товаришами повертається до Дивізії, яка в той час знаходилася у передових лініях Східного фронту, на австро-угорському кордоні.
Під час приїзду до Дивізії генерала Шандрука і складання присяги на вірність України автор перебував у фронтових лініях. А згодом прийшла звістка про смерть Гітлера, падіння Берліна і нарешті… капітуляцію. Далі був відступ Дивізії на Захід та англійський полон в Італії, звідки вийшов (власне, втік) на волю на початку квітня 1947 року.
Село Маєрсдорф було розташоване недалеко від залізничного насипу. Ми зайшли в одну з хат, де мав бути батальйонний ґефехтштанд. Старшини саме в цей момент сиділи за столом і щось жували. Між ними був і Діце, який відразу ж підійшов до мене і привітався. При цьому сказав, що вже вважав мене вбитим. Не знаю, чи сказав він це щиро, але мені було приємно почути, що я повернувся з того світу. Мені дали щось перекусити, а опісля я оповів, що сталося. Він заявив, що роблять перегрупування сил і я призначений до яґдцуґу Міцінґера, як допоміжний старшина, бо він не може дати собі ради. Невдовзі прибув і сам Міцінґер з недобитками своєї чоти, яку вивів після того як закрив дірку у вермахтівському фронті. Після його розповіді ми відійшли до хати на відпочинок. Мабуть весь прорив стався на лінії оборони дев'ятої сотні. Після цього інші сотні теж мусіли відступити зі своїх позицій. Зранку було зроблено збірку і підстаршина здав йому звіт. Це просто абсурд в командуванні, який німці застосовували відносно нас. Ми мусіли з тим погоджуватись, бо не було іншого виходу. Протягом кількох днів ми переходили з місця на місце, виконуючи завдання, які нам давали (закривати прогалини в бойових лініях). Я не мав карти і не знав сіл та розташування наших сотень, але йшов, куди було потрібно і робив, що наказували. Пригадую собі поодинокі моменти.
Якось ми пішли, щоб закрити прогалину, а наші хлопці в паніці втікають. Важко їм наказати, щоб зупинились, окопались на позиції і зупинили ваньків, бо всі в паніці відступають. Якось вдалося їх затримати. Дивлюся, а ліворуч від нас ваньки ходять собі по окопі і навіть нас не бачать. Пустив я серію з мого МП, але вони тільки заховалися. На тій підставі ми відступили, бо виходило, що ваньки вже були позаду нас.
Інший випадок в цьому самому місці. Наша сотня наступала, але дуже несміливо і треба було її до цього підганяти. Поручник Козак ходив з МП і пускав серії в повітря, наказуючи йти вперед, тим що затрималися, та погрожуючи тим, що повертали. Якось дивно робилося на серці від вигляду цієї ситуації. Мимоволі пригадалося, що так робили большевицькі політруки, які кулями підганяли своїх людей до наступу. Не дивно, що він так робив, бо сам колись був у Червоній армії. Але думаю, що певна різниця між цими схожими ситуаціями таки була. Большевики гнали людей як худобу на гарматне м'ясо, а тут була вимушена потреба. Але всі вже чекали закінчення війни і ніхто не хотів даремно класти свою голову. Зрештою, це були ці кукурудзяники, що з них зробили військо.
Якось треба було нам амуніції і я пішов по неї з кількома стрільцями, щоб особисто побачити як відбувається видача. Склад знаходився у пивниці на «моуст» на краю якогось села. Прийшли і зброєвий батальйону видав нам визначену норму на кожного, а також певну кількість на кожен скоростріл. Нам це здалося мізерним і хлопці просили дати трохи більше. Зброяр відмовився, бо мав такий наказ, але поки він з хлопцями торгувався, вони вкрали в нього кілька скриньок і винесли так, що він і не помітив.
Ще один випадок трапився в околиці Маєрсдорфу. Міцінґер, що ставився до мене дуже прихильно, сказав, що з горба видно позицію скоростріла, але невідомо чийого. Треба було йти і перевірити. Зібрали кілька смільчаків. З рештою чоти я залишився позаду. Чекаємо і дивимося. Вже смеркало і не було добре видно, коли вони повернулись. Опісля він розповів як це було. Оточили горбок і повільно почали підкрадатися до позиції, з якої було видно люфу скоростріла. Підійшли так близько, що один німець рукою помацав скоростріл. Почули німецьку розмову і зрозуміли, що це була позиція вермахту. Тихенько відійшли назад, а як були вже на безпечній відстані, то Міцінґер з хлопцями наробили багато галасу і знову підійшли до позиції. Оповіли вермахтівським воякам, як то безпечно вони пильнують передову лінію. Ті, просили, щоб вони нікому про це не доповідали, бо за таку безпечність їх чекала кара.
Так проминуло кілька днів і знову прийшов наказ, щоб я прибув до сотенного ґефехтштанду, що був під замком, до сотні поручника Козака. Прибув я туди ввечері, розпитуючи по дорозі, де знайти командира. Зразу ж отримав наказ приступити до командування чотою, якою тимчасово керував підстаршина. Була це мабуть друга чота, бо першою керував хорунжий Гачкевич, мій товариш з Філії у Львові. Він був мій ровесник, але знав я його тільки з вигляду. Я отримав завдання створити від замку до позиції сотні навскіс так звану «шперріґель», щоб коли ванька захоче атакувати котру-небудь сторону, дати їй допомогу. Було вже темно і не дуже видно. «А де цей замок, бо я його не бачу?". «В тому напрямі» — показав рукою Козак. Треба бути уважними, бо большевики подиноко або групами можуть проскочити за наші лінії і можна буде з ними зустрітися. «Але як далеко і як густо розставити стрільців?» — запитав я. Приблизно через 100–150 метрів, весь час під гору. Не було це найважче з завдань, але під гору в нічному лісі нелегко було це зробити.