Бо війна війною... Спомини

Коли ми повернулися, то не мали жодних занять І останні два тижні байдикували в приміщеннях. Багато з нас ходили до знайомого чеха-столяра і замовили собі дерев'яні чемодани, щоб було куди пакувати свої пожитки, нагромаджені за цей час. Часто їздили до Праги, де зустрічалися з українською колонією. Лялюк підготувався до іспитів і здав матуру в українській ґімназії.

Надійшла пора Шевченківського концерту. Ми всі великою групою пішли на нього. Він проходив у якомусь театрі з великою залею, такою ж сценою та балконом. Не можу пригадати детально, де це відбувалося. Програма виконувалася пункт за пунктом, пісні чергувалися з декламаціями. Нарешті на завершення пролунав національний гімн. Не знаю, чи всі українці (а була їх повна заля) знали про те, що ці вояки в німецьких одностроях є також українцями. Але коли почали співати «Ще не вмерла» всі з острахом підвели очі на балкон і дивилися, що ми робимо. Але для нас у цьому не було зовсім нічого надзвичайного. При виконанні гімну ми повинні віддати йому честь, тим більше, що це наш гімн. Ми всі стали струнко і піднесли руки до салюту і так стояли аж поки спів не закінчився. Так Шевченко був поздоровлений нацистським вітанням — піднесенням руки.

Ми були підвищені до звання унтерштурмфірерів 17 березня 1945 року. Не знаю, з якої причини нам наказали, щоб ми самі записали в своє «бефердерунґ», а наш сотенний засвідчив цей запис печаткою та своїм підписом «СС оберштурмфірер Курт». Вишкіл завершився і ми мали повертатись в дивізію, яка перебувала в околицях Марбурґу (Марібору). Ми повинні були прибути в штаб дивізії і там нас мали розподілити по окремих частинах. Поїзд відправлявся зранку, і щоб не тягатися з великими валізами і не запізнитись на поїзд, нас кількох пішли на станцію ввечері і передали наші речі до Праги, надіючись, що опісля їх заберемо і поїдемо з ними далі. В своєму чемодані я запакував однострій «А», годинник, свідоцтво про закінчення школи в Познані, метрику та багато технічної літератури зі школи зброї, яка для мене була унікальною і, як мені здавалося, потрібною для майбутнього. Вранці поїздом ми вирушили в дорогу. В одному купе зі мною їхав Михась Шевчук, той самий, що їздив зі мною до Ерфурту. Дорога довга. Поїзд був переповнений чехами, які їхали до Праги і везли багато всякої всячини. Навіть на платформі поміж вагонами везли повні мішки бараболі. Я скинув пояс і з пістолетом поклав його на полицю над собою. Рівномірне колихання поїзда приспало нас. І сниться мені, що я сам собі кажу по-німецьки: «Майне ваффен іст век»[40]. Я прокинувся і мацнув за пістолетом. Його не було. Забрали навіть запасну обойму з патронами. Я сказав Шевчукові, що хтось в мене вкрав пістолет. Різкими словами звертаємося до чехів, щоб віддали зброю, бо інакше у нас не буде виходу, як розстріляти одного чи двох із них та повідомити по приїзді до Праги начальника станції, щоб зробив перевірку вагону. Не знаю, чи це був правильний вихід з ситуації, але ми намагалися їх налякати. Михась витягнув свій пістолет і пішов поміж чехами, погрожуючи їм і через хвилину повернувся назад з моїм пістолетом, який знайшов під мішком бараболі на площадці між вагонами. Хтось йому шепнув, де можна знайти цей пістолет. Таки наші погрози подіяли, але обойма з патронами пропала. Доїхали ми до Праги, прийшли у відділення вантажів по чемодани, але їх там не було. Чи ще не прийшли, чи хтось їх вкрав, бо наступний поїзд до Відня не дозволив нам залишитися. Махнули ми рукою на свої чемодани і поїхали далі. Власне не поїхали, а пішли шукати за нічлігом.