Бо війна війною... Спомини

Мабуть большевики намагалися продертися в наші лінії, бо Діце звернувся до мене з дорученням піти до млина, де перебував Міцінґер і допомогти йому з його чотою, бо він сам не дає собі ради. Ще з одним стрільцем, який мав бути мельдером між мною та Діце, я пішов до млина. Зійшли вниз і повернули доріжкою направо. Знайшли хату зі складом смачних яблук. Перекусили та взяли ще трохи з собою. Зійшли на рівнину, а далі залишилось прослизнути через лісову прогалину, яка перебувала під постійним обстрілом совєтського снайпера. На нашій дорозі майже посередині поляни лежав стрілець, вбитий снайпером. Сіли ми на краю прогалини, з'їли решту яблук, щоб не заважали в кишенях, і тоді підготувалися до стрибка на другий бік поляни, щоб дістатись до млина. Виконуючи необхідні стрибки, як це нас навчили на вишколі, ми перебрались на другу сторону і пішли до млина. Кинулось у вічі те, що в головній кімнаті, крім інших речей, було велике фортеп'яно. Звідси за кілька хвилин перед нашим прибуттям забрали пораненого хорунжого. Залишився його МП (машіненпістолє або автомат, схожий на загальновідомий «шмайсер») та два магазини, які я забрав собі, бо крім власного пістолета, не мав іншої зброї. Посидів я хвилину і запитав юнкера, в чому тут річ, що мене прислав Діце на допомогу. Він показав мені як ваньки підсовуються до млина і неможливо їх зупинити. Людей обмаль і немає доброї зброї. Ми вирішили залишити млин і я з таким звітом послав мельдера до Діце.

Перш ніж залишити млин, юнкер взяв фаустпатрон і націливши його в поле, вистрелив. Заряд вдарив в стовбур збитого дерева, під яким сиділи наші стрільці. Ми почули зойки поранених. Спробував він те саме з другим патроном і отримав такий же результат. Не знаю, як він прицілювався і чому знову попав у дерево. Забравши поранених, ми відступили з млина і ваньки напевно зараз його захопили. Міцінґер мав зі собою снайперський кріс і при переході через ліс ми бачили, як ваньки йшли з ґранатометом в штелюнґ на горбі біля батальйонного ґефехтштанд. Він прицілився і поклав двох з обслуги ґранатомета. Третій втік, коли куля свиснула біля нього. Перейшовши через ліс, ми вийшли на поле, де зустріли вермахтівців з кавалерійської дивізії, озброєних новими штурмґеверами-44. Від них дізнались, що будучи в другій лінії вони мали наказ стріляти в нас у випадку, якщо б ми почали втікати. Хотіли, щоб Міцінґер зі своєю чотою зміцнив їх позиції. Той хотів відмовитись, пояснюючи, що наказувати йому може тільки старшина з його підрозділу. Це попало на мене і я після довгого роздуму погодився.

Через деякий час я відійшов від них, щоб шукати Діце і свій батальйон. Перейшовши поляну і лісок, зійшов я до дороги. За нею був гарний потічок, в якому я напився води та хлюпнув собі трохи води на обличчя. Присів при дорозі відпочити. Біля мене зібрались кілька недобитків і також відпочивали. Через якихось півгодини над'їхала підвода, на якій сидів поручник Підгайний. Запитав, що ми тут робимо. Я пояснив і оповів, як «ванька» вдерся в окопи батальйону. Підгайний їхав у батальйон, який знаходився при цій дорозі в місцевості Маєрсдорф. Ми підсіли до нього і поїхали разом.