Історичні витоки українського лицарства

Чем в рабстве жить нам и позор терпеть, Уж лучше всем со славой умерєть. Таков консц был мужественньїх нартов. Пусть иомнит мир о подвигах их ратних!.

В іншому варіанті нартського епосу вони відповідають на ультиматум бога такими словами: «Нащо нам вічне життя? Не потрібне нам вічне життя, але хай дасть нам вічну славу». Краще не скажеш, тому що головне кредо індоєвропейського військово-лицарського кодексу дбати й оберігати навіть ціною власного життя честь і славу, доблесть і відвагу.

Таким чином, протягом І тис. до н. е. продовжується процес становлення у індоєвропейських воїнів, а саме у кіммерійців, скіфів, сарматів та інших, які проживали в той час на території нинішньої України, військово-лицарського кодексу, а саме таких його елементів, як мужність, хоробрість, рішучість, відважність, войовничість, релігійність, вільнонародженість, вірність, благородність, чесність, щирість, щедрість, плекання й оберігання мілітарної честі, слави, доблесті і звитяги. Зневага до смерті і пошанування лицарських чеснот стали засадничими принципами військового індоєвропейського кодексу.

Кінець І тис. до н. е. — початок І тис. н. е. характеризуються епохальними змінами у світовій історії. Римська імперія досягла вершини своєї могутності, а потім під тиском мілітарної потуги стародавніх германців і ряду інших факторів почала поступово руйнуватися, залишивши нащадкам у спадок молоді варварські королівства і Східну Римську імперію — Візантію.

Саме стародавні германські племена стали однією із складових феномена під назвою європейське лицарство. Суміш різноманітних індоєвропейських традицій в підсумку створила неповторне і непересічне явище — середньовічне лицарство з самобутньою мілітарною культурою, в тому числі із військовим кодексом.

В І тис. до н. е. у стародавніх германців уже починає зароджуватися і розвиватися професійна військова дружина на чолі з князем-ватагом, разом з ними формуються засади військово-лицарського кодексу. Ось як про це свідчить очевидець, Юлій Цезарь: «Розбійництво поза межами власної країни у них не вважається ганебним, і вони навіть вихваляють його як добрий засіб для вишколу молоді і для усунення неробства. І коли який-небуть князь пропонує себе на народному зібранні у вожді і викликає бажаючих іти за ним, тоді піднімаються всі, хто співчуває справі та особі ватага, і при схваленні народної маси обіцяють свою допомогу. Але ті з них, хто насправді нікуди не піде, вважаються дезертирами і зрадниками, і після цього їм ні в чому не вірять». Отже, у стародавніх германців були в пошані мужність, відвага, войовничість, вірність і порядність. Воїнська вірність і чесність були у великій пошані, а слабкодухих, боягузів, брехунів і непослідовних у своїх вчинках зневажали і цькували. Юлій Цезарь наголошував: «Все їхнє життя проходило в полюванні й у військових виправах: вони з дитинства привчалися до праці і до суворого життя». Отже, шлях фахового воїна був довгим, тернистим і важким, а його постійними супутниками були виснажлива мілітарна підготовка духу і тіла та важливі засади військово-лицарського кодексу. Але в підсумку — військові перемоги, боязка повага сусідів і ворогів. Римляни над усе цінували у стародавніх германців войовничість, мужність, відважність і хоробрість.

Спираючись на свідчення римського історика Корнелія Тацита (I–II ст. н. е.), можемо проаналізувати шлях, який пройшла за приблизно півтора століття професійна військова верства стародавніх германців. Тацит писав: «Царів вони вибирають із найшляхетніших, вождів — із найдоблесніших. Але й царі не мають у них безмежної і безроздільної могутності, і вожді панують над ними, швидше, захоплюючи прикладом і викликаючи їхнє захоплення, якщо вони рішучі, якщо виділяються гідністю, якщо змагаються завжди попереду, ніж ті, які мають справжню владу». «Тіла своїх вони забирають із собою, навіть коли потерпіли поразку. Кинути щит — якнайбільша ганьба, і тому, хто підпав під таке безчестя, забороняється бути присутнім на священних дійствах і з'являтися на народному зібранні, і багато хто, зберігши своє життя у війнах, покінчили зі своєю безславністю, накинувши на себе зашморг». Воїнів, які порушили військово-лицарський кодекс і свої клятви перед товаришами по зброї, чекали знеславлення і кара на смерть: «Суворість покарання визначається тяжкістю злочину: зрадників і перебіжчиків вони вішають на деревах, боягузів і тих, хто схибив у бою, а також тих, хто збезчестив своє тіло, топлять в багнюці і болоті, закидаючи доверху ще й хмизом. Відмінність у засобах умертвіння базується на тому, що злодіяння і покарання за них, на їхню думку, повинні виставлятися напоказ, а ганебні вчинки — приховуватися».