Історичні витоки українського лицарства

Жорж Дюмезіль зазначає, що це свідчення Геродота, ймовірно, швидше скіфська легенда, ніж кіммерійська, тому що вона пов'язана з певною місцевістю країни, покинутою її першими жителями, тому саме скіфи, які жили тут, а не кіммерійці, які давно покинули її, називали, можливо, низку старовинних могил «кіммерійськими похованнями», але звідки б не пішла назва вказаної місцевості, легенда, яка виправдовує її, була приведена скіфами у відповідність зі звичними для них зразками. Погоджуючись із цим, додамо лише, що будь-яка легенда базується на реальних історичних подіях. До того ж, хоч в якому спотвореному вигляді ці події до нас дійшли, головне, що вони зберегли дух тієї епохи, в даному разі — моральні цінності військової верстви (царів, аристократії, дружинників) як кіммерійців, так і скіфів. Французький вчений наголошує, що перед нами не історія, а прекрасна легенда, уривок епопеї, разом з тим це віддзеркалення етичних норм тих часів, коли з двох рішень, а саме погодитися померти на землі своїх предків більш «благородно», ніж покинути її зі страху перед явно безнадійною битвою: отже, тут мораль слави і вірності протистоїть моралі користі.

Серед скіфів, а особливо у царів, військової аристократії і дружинників, панувало уявлення, що носіння зброї, озброєність, не є головною ознакою вільнонародженої людини. Треба було не тільки мати зброю, не тільки фахово нею володіти, але й бути достойним свого високого знання вільнонародженого і воїна-професіонала, для якого, окрім фізичного і мілітарного гарту, суттєву роль відіграють такі поняття, як хоробрість, відважність, сміливість, благородність, мужність тощо.

Підтвердженням цих слів може слугувати опис Геродотом битви скіфів зі своїми рабами після повернення перших з Передньої Азії. Під час однієї з них один мудрий скіф звертається до інших з такими словами: «Що це ми робимо, скіфські воїни? Ми боремося з нашими власними рабами! Адже коли вони вбивають нас, ми слабшаємо, якщо ж ми знищимо їх, то в майбутньому у нас буде мало рабів. Тому, на мою думку, треба полишити списи і луки, нехай каждий зі своїм батогом піде на них. Адже поки вони бачили нас озброєними, вони вважали себе рівними нам, а саме вільнонародженими. Якщо ж вони побачать нас з батогом замість зброї, то зрозуміють, що вони наші раби, і, визнавши це, вже не наважаться нам чинити опір». Так і сталося, раби були настрахані, перестали боронитися і повтікали. Попри деяку спроще ність ситуації, епізод влучно передає саму квінтесенцію військово-лицарської моралі з її пошануванням вільнонародженості, войовничості тощо. Особливо у середовищі скіфських воїнів-професіоналів поважалися доблесть, мужність і відвага. Так, коли Геродот описує, які етноси населяли землі Великої Скіфії, то, характеризуючи царських скіфів (одного з багатьох скіфських племен), інформуючи нас про його численність, наголошуючи при цьому, що воно найдоблесніше і панує над усіма іншими скіфами. Геродот оповідає, що воїн-скіф голови усіх вбитих ним у битві ворогів приносив царю. За це він не тільки отримував від володаря свою частку військової здобичі (так звана «мілітарна щедрість»), але, знявши з цих голів скальпи, робив з них своєрідні шкіряні рушники для рук. їх прив'язували потім до вуздечки свого коня і гордовито хизувалися ними, а в кого найбільше таких шкіряних рушників, той вважався найдоблеснішим воїном, деякі навіть робили із зідраної шкіри плащі тощо.

Черепи найлютіших своїх ворогів, а особливо колишніх родичів, скіфи, за словами Геродота, зберігали, робили з них келихи. А при відвідинах шановних гостей господар виставляв черепи-келихи і нагадував своїм гостям, що ці родичі були його ворогами і що він їх переміг. Такий вчинок у скіфів вважався доблесною справою.

Показовим щодо військово-лицарської звитяги є обмін посланнями між перським царем Дарієм і скіфським Іданфірсом. Коли перс звинуватив скіфа у слабкодухості, боягузтві і назвав себе його володарем, то отримав таку відповідь: «…Я і колись ніколи не втікав від страху перед кимось, і тепер біжу не від тебе. І зараз я чиню так, як і звично в мирний час. А чому я відразу не розпочав битву з тобою — це я також поясню. У нас же немає ні міст, ні обробленої землі. Ми не боїмося їх розорення і спустошення і тому зразу не вступили з вами у двобій. Якщо ж ви бажаєте за будь-яку ціну битися з нами, то ось у нас є батьківські могили. Знайдіть їх і спробуйте зруйнувати, і тоді взнаєте, чи розпочнемо ми воювати за ці могили, чи ні. Але до того часу, поки нам не заманеться, ми не розпочнемо з вами битву. … Володарями же своїми я визнаю лише Зевса і Гестію, царицю скіфів. … А за те, що ти назвав мене своїм володарем, ти мені ще дорого заплатиш!»2»

Скіфські воїни-професіонали (царі, військова аристократія, дружинники) були надзвичайно релігійними. Характерно, що вони, як і весь скіфський народ, шанували бога війни Ареса (за Геродотом).

Жертвоприношення йому відрізнялися від ритуалів іншим скіфським богам. Так, Аресу в кожній області Скіфії влаштовували спеціальні святилища. Вони являли собою «гори хмизу, нагромаджені одна на одну на просторі майже в 3 стадії, у висоту трохи менше. Зверху було влаштовано чотирикутний майданчик; три його сторони були прямовисні, а з четвертої був приступ… На кожному такому пагорбі поставлений старовинний залізний меч. Це і є кумир Ареса. Ось цьому-то мечу щорічно приносять в жертву коней і рогату худобу, і навіть ще більше, ніж іншим богам. З кожної сотні полонених прирікають в жертву одну людину, але не тим способом як худобу, а за іншим обрядом. Голови полонених спочатку скроплюють вином, і жертви заколюють над посудиною. Потім несуть кров на верх купи хмизу і скроплюють нею меч. Кров вони несуть наверх, а внизу у святилища здійснюють такий обряд: у заколотих жертв відрубують праві з руками і кидають їх у повітря; потім після принесення в жертву інших тварин завершують обряд і йдуть собі геть. Рука ж залишається лежати там, де вона впала, а труп жертви лежить окремо». Зауважимо, що ритуальний обряд поклоніння скіфському богу війни не тільки суцільно мілітаризований, в ньому виразно простежується старовинний індоєвропейський культ меча, але він наскрізь просякнутий духом і наснагою військово-лицарського кодексу і непереможної військової звитяги.