В нетрях Центральної Азії

Цією западиною ми їхали до заходу сонця. Богдо-Улу весь час видно було ліворуч, і її снігові вершини вабили до себе подорожніх, що знемагали від спеки. Поза заростями дно западини було пустинею, вкритою щебенем і галькою.

Ночували на станції Ту-Дун, де воду дають чудові джерела. Кімната тут була брудна й темна, так що професор визнав за краще спати на своєму возі. Спати йому дуже заважали комарі, вони пробирались через щілини, а секретар у фанзі виспався добре.

Другого дня дорога йшла поблизу озера Айдинкуль по солончаках і заростях, наближаючись до хребта Джаргес, який стрімко обривається до западини озера, облямовуючи його з півдня. Незабаром показалась зелень великого оазиса Даванчин біля підніжжя хребта, і я гадав, що його зрошують річки, які стікають з гір. Але виявилось, що вода виходить численними джерелами з дна западини, утворюючи кілька річок, які перед підніжжям хребта Джаргес зливаються в цілий потік, що проривається через цей хребет дикою непрохідною ущелиною.

Від станції Даванчин дорога піднялась на перевал через хребет, а потім довго йшла мальовничими ущелинами його південного схилу до станції Хукулу. Далі ми їхали то між різнобарвними жовтими і червоними голими горбами, то ділянками чорної щебеневої пустині і пізно ввечері, дістались до станції Куурга.

Останній день був гнітючий. Довго їхали голою пустинею без всякої рослинності, спускаючись дедалі нижче і наближаючись до широкої западини південного підніжжя Тянь-Шаню, що лежить нижче рівня океану. Сонце пекло нестерпно. Тільки після полудня почались кольорові горби, яри і, нарешті, пасмо невисоких гір Ямшинтаг, через яке ми їхали долиною з садами і городами таранчів. Показались незнайомі нам дерева — тутові, горіхові, пірамідальні тополі, туя і виноградники; все свідчило про дуже теплий клімат. Зупинились на заїжджому дворі в передмісті китайського Турфана.

Слід сказати, що Турфан складається з двох міст: китайського, де живуть амбань, манчжурські солдати і китайські торговці та ремісники, і мусульманського, де живуть таранчі, тобто тюрки, які становлять корінне населення Східного Туркестану, і їхній князь. Обидва міста віддалені одне від одного на 2–3 версти і оточені садами, виноградниками, городами і полями, які зрошуються ариками з річок, що утворюються з численних джерел в долинах, які проривають Ямшинтаг.

За дорученням професора я розпитував хазяїна заїжджого двору та інших китайців про руїни стародавніх міст. Ми довідались, що верст за 15 на захід від мусульманського Турфана є руїни великого міста Яр-Хото, за 5 верст на південь від китайського Турфана — старий Турфан, теж в руїнах, а на сході біля підніжжя того ж пасма гір Ямшинтаг в кількох місцях є руїни Кара-Ходжі, Ідикут-Шарі, Астана, Муртука та ін. Ми довідались також, що ці руїни дуже потерпіли під час останнього мусульманського повстання, бо таранчі знищили зображення буддійських божеств — статуї і фрески, а штукатурку храмів вони віддавна використовують для удобрення своїх полів, в грунті яких мало вапна.