Ресторан на краю Всесвіту
- Автор: Адамс Дуглас Ноэль
- Серия: Путівник по Галактиці для космотуристів #2
- Год: 1996
- Язык: украинский
- Переводчик: Павло Насада
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Ресторан на краю Всесвіту». Краткое содержание книги:
— Це ви містер Зафод Бібльброкс? — запитав офіціант.
— Еге ж, а що? — обізвався Зафод, відірвавшись від третього біфштекса.
— До вас телефонують.
— Що ви сказали?
— Дзвінок до вас, сер.
— До мене? Сюди? Але кому відомо, що я тут?
Один з його мізків гарячково шукав відповідь. Інший безтурботно втішався їжею, яку Зафод не перестав напихати до рота.
— Вибачте, але я продовжуватиму, ви не проти? — сказала голова, яка їла, і продовжила набивати рота.
Тепер його розшукувало стільки людей, що він уже збився з рахунку. Йому не слід було так виклично поводити себе. «Але чорт забирай, чому власне не слід було, — подумав він. — Хіба можна веселитися, коли ніхто не бачить цього?»
— Може, тут хтось дав знати у Галактичну поліцію, — сказала Тріліан. — Усі бачили тебе, коли ми заходили.
— Ти хочеш сказати, що вони збираються арештувати мене по телефону? — здивувався Зафод. — Цілком можливо. Я стаю дуже небезпечним, коли мене заганяють у глухий кут.
— Еге ж, почувся голос з-під столу, — ти так швидко розвалюєшся прямо на очах, що треба ховатися від шрапнелі.
— Гей, а це що таке, день страшного суду? — відрубав Зафод.
— То ми ще й це побачимо сьогодні? — знервовано запитав Артур.
— Я не поспішаю, — пробурмотів Зафод. — О’кей, то хто там такий на зв’язку? — він торкнув ногою Форда. — Гей, вилазь, хлопче, — сказав він йому, — можливо, ти мені будеш потрібен.
— Особисто я, — сказав офіціант, — не знайомий із металевим джентльменом, про якого ми говоримо, сер…
— Металевим?
— Так, сер.
— Ви сказали, металевий?
— Так, сер. Я сказав, що я особисто не знайомий з металевим джентльменом, про якого йде мова…
— О’кей, продовжуйте.
— Але мені відомо, що він чекав вашого повернення уже багато тисячоліть.
Здається, у поспіху ви залишили тут дещо.
— Залишили тут? — перепитав Зафод. — А вам не здається дивним? Ми щойно тут з’явилися.
— Саме так, сер, — вперто стояв на своєму офіціант, — але перш ніж з’явитися тут, вам довелося, наскільки я розумію, залишити це місце.
Зафод зробив спробу збагнути ці слова однією головою, а потім іншою.
— То ви кажете, — сказав він, — що перш ніж прибути сюди, ми вже встигли тут побувати? «Ну й вечір», — подумки зітхнув офіціант.
— Цілком правильно, сер, — сказав він.
— Ви б краще застрахували вашого психоаналітика від безробіття, друже, — порадив Зафод.
— Ні, зачекайте хвильку, — вигукнув Форд; знову з’явившись над поверхнею столу, — що ви маєте на увазі, коли говорите «тут» і «сюди»?
— Якщо бути абсолютно точним, то другу планету зоряної системи Жаби.
— Але ж ми залишили її щойно, — запротестував Зафод. — Ми вирушили звідти у напрямку до ресторану на краю Всесвіту.
— Так, сер, — відповів офіціант, відчуваючи, що він уже на фінішній прямій і нарешті зможе розтлумачити їм усе, — його збудували на рештках цієї планети.
— О, — здогадався Артур, — тобто ми здійснили подорож у часі, а не в просторі.
— Послухай, ти, недорозвинута мавпо, — обірвав його Зафод, — чи не пора тобі стулити пельку? Артур спалахнув.
— Можеш зіграти своїми головами в футбола, чотириокий, — порадив він Зафодові. — Для чогось іншого вони не годяться.
— Заждіть, заждіть, — офіціант стримав Зафода, — ваша мавпа усе зрозуміла правильно, сер.
Артур настільки розлютився, що йому аж заціпило, і він не знайшовся, що відповісти, і тільки промимрив щось нерозбірливе.
— Ви плигнули вперед на… як мені здається, на п’ятсот сімдесят шість мільйонів років, але залишилися на попередньому місці, - пояснив офіціант.
Він усміхнувся. Його переповнювало приємне почуття, що він нарешті домігся свого, незважаючи на те, що його шанси, здавалося, були дуже мізерними.
— Ось воно що! — вигукнув Зафод. — Я зрозумів. Я наказав комп’ютерові знайти найближче місце, де можна пообідати. Він зрозумів команду дослівно. П’ятсот сімдесят шість мільйонів років в один чи в інший бік, але з місця ми навіть не зрушили. Чиста робота.
Усі погодилися, що, хай йому грець, але вийшло непогано.
. — Але хто ж тоді телефонує мені? — сказав Зафод.
— А що сталося з Марвіном? — запитала Тріліан.
Зафод взявся за голови.
— Параноїдальний андроїд! Я ж його залишив на другій планеті системи Жаби.
— Коли це було?
— Ну, можна припустити, що п’ятсот сімдесят шість мільйонів років тому, — сказав Зафод. — Гей, ти, тарілчаний капітане, подай-но мені цей теревенізатор.