Ресторан на краю Всесвіту
- Автор: Адамс Дуглас Ноэль
- Серия: Путівник по Галактиці для космотуристів #2
- Год: 1996
- Язык: украинский
- Переводчик: Павло Насада
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Ресторан на краю Всесвіту». Краткое содержание книги:
Ліфт зупинився на дні шахти, двері відчинилися, і в обличчя вдарило холодне застояне повітря.
Перше, що вони побачили, вийшовши з ліфта, була довга бетонна стіна з п’ятдесятьма дверима — за ними містилися туалети для п’ятдесяти основних форм життя. Проте, як і на усіх інших стоянках Всесвіту впродовж усієї історії стоянок, тут же усе інше перебивав запах нетерпіння.
Вони завернули за ріг і опинилися на рухомій платформі, з якої відкривалася панорама просторого ангару, протилежний бік якого ховався у темряві.
Він був поділений на площадки, на яких стояли космічні кораблі. Вони належали гостям ресторану. Там були невеличкі загальновживані зорельоти, виробництво яких поставлено на конвеєр. Були там і великі просторі кораблі-лімузини, забавки багатіїв.
Коли платформа проповзала над ними, очі Зафода поблискували — то цілком могла бути заздрість. По правді, краще сказати прямо — це справді була заздрість.
— Ось він, — сказала Тріліан. — Марвін. Там, унизу.
Вони подивилися туди, куди вона вказувала. У сутінках вони ледве побачили невисоку металеву постать. Робот апатично вибивав невеликий килимок поруч із велетенським космічним кораблем срібного кольору.
Вздовж рухомої платформи через невеликі інтервали були встановлені
широкі й прозорі труби, якими спускалися на стоянку. Зафод зійшов з платформи, ступив до однієї з таких труб і плавно з’їхав донизу. Інші взяли з нього приклад. Пригадуючи про це пізніше, Артур Дент подумав, що це був найприємніший спогад про подорожі Галактикою.
— Агов, Марвіне, — сказав Зафод, підходячи до робота. — Привіт, друже, ми раді знову тебе бачити.
Марвін обернувся і, якщо можливо, щоб на цілком нерухомому металевому обличчі читався докір, то саме це вони і побачили на ньому.
— Ні, неправда, — сказав він, — нікому я не потрібний.
— Хай буде по-твоєму, — сказав Зафод і відвернувся, щоб помилуватися кораблями. Форд пішов з ним.
До Марвіна підійшли тільки Артур і Тріліан.
— Та ні ж, ми справді раді тебе бачити, — сказала Тріліан і поплескала його по корпусі, що роботові аж ніяк не сподобалося, — подумати тільки, скільки чекати на нас.
— П’ятсот сімдесят шість мільйонів три тисячі п’ятсот сімдесят дев’ять років, — сказав Марвін. — Я рахував.
— Що ж, ось ми й знову тут, — сказала Тріліан, відчуваючи, — з погляду Марвіна цілком правильно, — що вона сказала щось не зовсім розумне.
— Найгіршими були перші десять мільйонів років, — сказав Марвін, — , і другі десять мільйонів років теж були не кращими. Треті десять мільйонів років мені геть не сподобалися. Після них у мене, можна сказати, настрій погіршився. Він помовчав саме стільки, щоб вони відчули, що слід щось сказати у відповідь, але не дав їм рота розтулити.
— Найгірше почуваєшся, коли доводиться мати справу з людьми, — сказав він і знову вмовк. Тріліан прокашлялась.
— То ти…
— Найцікавіша розмова трапилася більше сорока мільйонів років тому, — продовжив він.
Знову пауза.
— О, лю…
— Та й то з кавоваркою.
Він зачекав.
— Це…
— Вам не подобається розмовляти зі мною. Я ж бачу, — сумно промовив Марвін.
Тріліан не залишалося нічого іншого, як побалакати з Артуром.
Трохи далі, в глибині ангару Форд Префект наткнувся на те, що йому дуже сподобалося. Фактично, таких речей було кілька.
— Зафоде, — тихенько погукав він, — поглянь-но на ці візочки.
Зафод поглянув, і вони йому теж сподобалися.
Те, що вони оглядали, і справді були невеличкими, але екстравагантними пристроями. Такі іграшки могли собі дозволити тільки дуже багаті люди. З першого погляду в них не було нічого особливого. Вони дуже скидалися на паперові літачки довжиною двадцять футів і були виготовлені з тонкої, але одночасно міцної металевої фольги. У хвостовій частині розміщувалася горизонтальна кабінка, розрахована на двох осіб. Кожен пристрій мав мініатюрний двигун з фотонним приводом, якому не вистачало потужності, щоб розвивати великі швидкості. Однак, що цікаво, ці літальні пристрої були обладнані спеціальними радіаторами.
Маса кожного з радіаторів перевищувала дві тисячі мільярдів тонн. Вони містилися посередині корпусу в чорних дірах, які утримувалися електромагнітним полем. Ці радіатори давали можливість підвести літальний при-стрійна відстань кількох миль від зірки, щоб там вловити хвилі плазми, які раз по раз відриваються від сонячної поверхні.