Називай мене Мері...

8

Ключі таки треба було взяти.

До вечора знову вимушено тинявся мрячним березневим Києвом. Дивився на себе у вітрини й бачив підозрілого типа, якого сам би зупинив для перевірки документів на місці патруля. Вже звик перебиватися вуличними сосисками, колою і куняти в темних залах кінотеатрів. Набрав Віру, як домовилися раніше, по шостій, а вже після сьомої вечора вона підхопила його на набережній.

— Він, — сказала, щойно рушила.

— Про кого ви зараз і про що?

— Андрій Верига. Не готова твердити — він сам убивав. Але причетний до серії напевне. Яким боком, поки не знаю.

— Бачилися особисто?

— Не планувала, так вийшло, — сипнув дощик, Віра ввімкнула «двірники». — Олег, ви в курсі, що я з Донецька. Там у дев’яності на вулицях стріляли й кидали гранати посеред білого дня. Мов на вулкані жили, реально, там вибухали машини, квартири, бомбу підклали на стадіоні під трибуну. Кінець кінцем, чоловіка мого вбили, саму пресували...

— Уявляю. Для чого зараз заговорили про це?

— Аби зрозуміли — я лякана й перелякана. Поки не поспілкувалася сьогодні з Веригою, думала — всі страхи давно здолала, — вона на мить відволіклася від дороги, глянула на Кобзаря. — Сьогодні мені вперше за багато років стало страшно. Коли він дивився, коли говорив... Ніби нічого особливого, люди поруч, білий день. А мороз поза шкірою від слів, від погляду... Не думайте, я не вразлива, я слідча, трупи бачила, розчленовані навіть...

Олег легко й обережно поклав свою руку на її.

— Не треба пояснювати. Таке трапляється.

— Не можу відчуття передати.

— Не треба. Скажіть краще, не помітили, наш фотограф — правша чи лівша?

— Коли вітався, простягнув праву, — вона зиркнула на його ліву, що накрила її правицю, Кобзар швидко забрав руку. — Це мас якесь значення?

— Поки не розібрався. Теж маю невеличкий врожай: Мері підвів до мене якийсь шульга. Від нього гарно пахнуло чоловічим парфумом.

— Аж дві особливі прикмети, — Віра посміхнулася. — Врожай навіть нівроку. Принаймні можемо точно сказати: її вбивця і той, хто вбивав інших дівчат, — різні люди.

— Буфетниця бачила його. І щось мені підказує: Артем Головко когось запідозрив. Вирішив перевірити, щоб напевне. Десь необережно ступив, проколовся, — Кобзар відкинувся на спинку сидіння. — Забагато щось убивць у нашій історії.

— Тобто?

— Маньяк, котрий робив із жертв фотомоделей, — він загнув один палець. — Шульга, якому Мері відчинила двері моєї скромної комірки, — загнув ще один. — І не забувайте про того, хто стріляв у Головка. Якщо зовсім розгулятися думками, додав би до купи, — показав гри зігнутих пальці, — ще стрільця з парку біля Політеху. Але, Віро, моє серце чує — там і на Нивках працювала одна особа.

— Троє убивць. Забагато, згодна. Свого серця після знайомства з Веригою теж послухалася. Тільки ніхто не дасть затримати фотохудожника лише на тій підставі, що всі його моделі в різний час знайдені вбитими. З відрізаними сосками.

— Було б бажання. Погодьтеся, підстав чимало. Принаймні, хай би дав пояснення, навіть в присутності свого адвоката. В родини Вериг, так собі думаю, їх цілий штат на зарплаті.

— Між іншим, ви праві. Ще раніше цікавилася. Анатолій Верига — дійсно співвласник адвокатської контори «Новиков і партнери».

— О! Всі партнери хором синочка й відмажуть. Тому згоден, Віро. Затримати, влаштувати в тому скляному хмарочосі якісь маски-шоу можна. Хоч як, у камері Верига-молодший не ночуватиме. Діти мільйонерів у слідчих ізоляторах не ночують у жодній з країн світу. І все одно дійство б мало сенс. Просто ще рано.

Холод не відповіла.

Далі їхали мовчки. Біля сусіднього двору Олег вийшов, аби за півгодини вже дзвонити в її квартиру.

Й відчути, як навалилась шалена втома.

Марафон завдовжки в три доби таки вичерпав усі його ресурси.

Навіть на фронті солдати мали змогу відпочити після виходу, хай би скільки він тривав.

— З вашого дозволу.

Скинув куртку, не ліг — упав на диван.

— Перекусимо щось?

— Не тепер. Дякую, але справді...

— Нічого, лежіть.

Віра дуже, аж надто скоро звикла до чужого мужчини у своєму помешканні. Здивувалася, бо не чекала такого від себе. Навіть думки не могла припустити. Вирішивши розібратися в собі, коли буде на те вільний час, скинула туфлі, забрала ноутбук у спальню, зайшла в інтернет.

Лист.

З Донецька.