Називай мене Мері...

7

— Ой, — тихо промовила Зоя.

Довгенько бродив, нарізаючи кола й думаючи, як би краще проскочити у «Фільтр» непоміченим. Фіксував знайомих таксистів, хтось їхав, хтось нудився й курив. Час ішов, виграти його хоч як не випадало. Тому Кобзар вирішив не морочити собі голову. Чому на нього повинні звернути увагу...

Натягнув нижче на очі плетену шапочку, куплену по дорозі сюди.

Перекинув сумку через плече, впоперек тулуба.

Зняв із запобіжника пістолет у кишені.

Розрахував точно: на мужика, котрий зранку квапиться в заштатну кафешку на міській околиці, ніхто не зважав. Люди довкола мали свого клопоту, аби стежити, хто там біжить похмелитися, щоб світ довкола перестав обертатися. Такі самі дядьки сиділи всередині, теж перейняті здоров’ям і процесом лікування наслідків учорашнього.

Ставши перед стійкою, шапку не зняв — Зоя й так упізнала.

— Ненормальний, — вичавила. — За тебе вже менти питаються кілька днів.

— Так скажи, де я.

— Не знаю, Олеж, і знати нічого не хочу. Чеши звідси, Їй-Богу. Не маяч.

— Поговорити треба.

— Нічого мені не треба, почув? — буфетниця перейшла на голосний шепіт. — Тут хлопці подейкують: Олежа в розшуку, по телевізору показували. Десь стріляли, когось убили. А він собі спокійно ходить.

— Не спокійно, Зою.

— А щоб я була спокійна, щоб спокій тут взагалі був — давай-давай, паняй. Подалі звідси.

— Як не піду, що робитимеш? Поліцію гукнеш?

— Мужиків з вулиці.

— Егеж. Там усі свої. Чи вже ні? Ви разом мене зв’яжете, поведете до найближчого відділку здавати?

— За язик себе вкуси.

— О, бач, — Кобзар видихнув, нахилився до Зої ближче. — Піду й не прийду більше, осьо тільки ти мені щось розкажеш.

— Нічого я тобі не розкажу!

— Навіть не питаєш, про що?

— Не моє діло. Олеж, говорила завжди: моя робота — наливати людям горілку. Дешеву і багато. Все, що мене обходить, — аби поводились тихо, не курили тут, не блювали, не валялися на підлозі. А ще — хай мені зарплату нещасну дають акуратно, не так, як зараз. Не треба підвищувати, нехай. Аби не затримували. Почув мене, зрозумів?

— Добре почув, гарно зрозумів, — Кобзар лишився на місці.

— Чого тоді хочеш? Олеж, усе інше — не моє діло.

— Чому ж тоді навела мене на ту дівку? Нагадати?

Зоя скам’яніла.

— Ви змовилися.

— З ким?

— Тут учора був один. Високий такий, — вона показала рукою трохи вище Кобзаревої голови. — Рудий. Показав документи, з поліції. Питав про те саме.

— Зою, це я його попросив, — зітхнув Олег.

— О! Так чого воду вариш, голову мені морочиш? Приперся він... Запитай у свого друга, я йому розтовкла все.

Знав — доведеться це сказати. Не хотів, тягнув до останнього. Передбачав реакцію.

— Зою, мій друг учора загинув. Його вбили. Аби він не сказав мені, що почув від тебе.

Вона хитнулася, вчепилася в буфетну стійку зі свого боку.

— Йди, — прошепотіла. — Олежа, пішов у баню. Я не хочу нічого чути, не хочу знати... Точно гукну зараз з вулиці когось.

— Від цього мій друг не воскресне, — процідив Кобзар. — А тобі, Зою, доведеться свідчити вже в поліції. Я ж не мовчатиму, ти маєш цінну інформацію для слідства.

— Нічого не знаю! — прошипіла вона. — Гуляй, іди собі лісом!

Він озирнувся. Пияки в глибині залу не звертали на їхню суперечку уваги.

— Народ, зачиняємося! Санітарна година!

— Ти що...

Кобзар поглядом змусив Зою замовкнути, підніс голос:

— Джентльмени, кому не ясно!

Буфетниця обсмикнула блакитний робочий халат, вийшла з-за стійки.

— Виходимо, дядьки. Тут прибратися трошки треба.

Чоловіки підводилися й залишали затишне, таке рідне для них приміщення не надто охоче. Один, проходячи повз Кобзаря, недобро зиркнув з-під козирка потертої кепки — такі роздають безкоштовно на різних рекламних акціях. Причинивши двері за останнім, Олег повернувся до Зої.

— Кажи.

— Чого командуєш тут! — але вже не така налякана й агресивна.

— Бо збираюся врятувати твоє життя, не дійшло досі?

Буфетниця завмерла з роззявленим ротом. Потім закрила його, провела долонею по обличчю.

— Господи, от де ви всі взялися на мою голову?

Кобзар розстебнув сумку, витягнув із конверта зелену купюру.

— Дивись і слухай. Оце я тобі даю, аби ти повторила, що вчора говорила моєму другові. В мене є підозра, тут на половину твоєї платні. Потім отримаєш іще таку саму. Давно маму не бачила, яка в селі?

— Ще маму мою згадав!

— Візьмеш відпустку за свій рахунок. Чи домовишся з Катькою, вона тебе поміняє.

— Не командуй, — повторила, але сто доларів узяла. — Без тебе знаю, що робити.

— Мій друг навряд сказав ще комусь, крім мене, про розмову з тобою. Інакше, Зою, тебе б так само знайшли й застрелили. Ще можуть знайти. Тому краще їдь з Києва сама, побудь деінде хоча б кілька днів.