Птахи та інші оповідання

— Тут не буває експедицій, — сказав Віктор, — це якась помилка.

Покликав хлопця і, коли той з’явився, заговорив із ним на патуа. Хлопець почувався незручно і непевно; здавалося, що тепер він неохоче відповідає на запитання. Я кілька разів чув, як вони обидва повторюють «Монте-Верита». Невдовзі хлопець пішов до внутрішніх кімнат і залишив нас самих.

— Ти щось із цього зрозумів? — спитав Віктор.

— Ні, — відповів я.

— Мені це не подобається, — сказав він, — якось воно дивно. Я це відчував, коли лежав тут останніми днями. Чоловіки потайні, незвично поводяться. Хлопчина казав мені, що в долині щось трапилося і люди там дуже розлючені. Ти що-небудь про це чув?

Я не знав, що сказати. Він пильно стежив за мною.

— Господар заїзду був не надто привітний, — сказав я, — але він відраджував мені йти на Монте-Вериту.

— Називав якісь причини?

— Ніяких особливих причин. Просто сказав, що може бути небезпечно.

Віктор мовчав. Я відчував, що він обдумує мої слова.

— Щезла якась жінка з долини? — спитав він.

Не було сенсу брехати.

— Я щось чув про зниклу дівчину, — сказав я йому, — але не знаю, чи це правда.

— Мусить бути правдою. Он воно що.

Він довго нічого не казав, а я не міг бачити його обличчя — воно було в тіні. Кімната була освітлена лише однією неяскравою лампою.

— Тобі доведеться зійти завтра на гору й попередити Анну на Монте-Вериті, — сказав він урешті.

Думаю, що я цього чекав. Я запитав його, як це зробити.

— Можу накидати тобі дорогу, — відповів він, — ти не заблукаєш. Треба йти прямо висохлим руслом потічка, весь час тримаючи на південь. Дощі ще не зробили його непрохідним. Якщо вийдеш до світанку, матимеш весь день.

— А що робити, коли дійду?

— Залиш там листа, як і я, а тоді відійди. Вони не заберуть листа, доки ти там будеш. Я розповім Анні, що я тут хворий і що ти раптово з’явився через двадцять літ. Знаєш, доки ти розмовляв із хлопчиною, я подумав, що це немов чудо. Маю дивне почуття, наче це Анна тебе сюди привела.

Його очі сяяли давньою хлоп’ячою вірою, яку я пам’ятав.

— Можливо, — сказав я. — Або Анна, або ж те, що ти звик називати моєю гірською лихоманкою.

— А хіба це не одне й те ж?

Ми глянули один на одного в тиші цієї маленької темної кімнати, а тоді я повернувся, покликав хлопчину і попросив принести мені постіль та подушку. Я мав ночувати на долівці біля ліжка Віктора.

Вночі він був неспокійним і важко дихав. Кілька разів я вставав і давав йому ще аспірину й води. Він дуже пітнів, а я не знав, добре це чи погано.

Ніч видалася мені безконечною, я майже не спав. Ми обидва прокинулися, коли темрява щойно почала бліднути.

— Мусиш вийти негайно, — сказав він, і, підійшовши до нього, я помітив, що його шкіра вкрита холодним потом. Я не сумнівався, що йому погіршало і він дуже ослаблений.

— Скажи Анні, — промовив він, — що коли прийдуть люди з долини, їй та іншим загрожуватиме велика небезпека. Я в цьому певен.