Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
Весь доробок письменника дослідник поділив на три частини: рання новелістика (особливо акцентувався цикл «Повстанці»), повість «Третя революція», роман «Місто». Кожен період бачився критикові лише як відступи письменника від «належних» ідеологічних настанов. Тож перший характеризувався як «служба художніми засобами активному політичному бандитизмові»; у другому, виявляється, проблема міста і села була викладена «в примітивно-хуторянському трактуванні» (Критика. — 1928. — № 6. — С. 37, 39). І все це було готуванням грунту до тих висновків, які зроблені про роман «Місто». А тут М. Мотузці відверто не подобалося буквально все. Бо «замість змалювати наявність динамічної насиченості нашої епохи» Підмогильний, виявляється, вдався до непотрібного психологізму. Та ще й в змалюванні героя, котрий далекий від позитивного...
Стаття М. Мотузки ілюструє, як вульгарно-соціологічна критика відточувала свою зброю у боротьбі з «інакомислячими» письменниками: література мусить відбивати те, що передбачено політичними гаслами. А що не вкладається в ці рамки — вороже, з ним слід боротися, «розкривати очі» авторові на його хибні засади. В. Підмогильний вочевидь не вкладався в це прокрустове ложе — він був художником, а не ілюстратором. Для М. Мотузки це звучало, як незмога митця «перебороти спокусу» йти за своїм, авторським покликанням. Критик уже на віть намагається підвести й ширшу базу під таку позицію письменника: «За ним стоять певні соціальні групи нашого громадянства».
А проте дискусія навколо роману, і загалом творчості В. Підмогильного у зв’язку з цим, не пішла так однобоко, як хотілося б таким попінувачам, як М. Мотузка. Різким дисонансом прозвучала стаття літературознавця Петра Єфремова «Про роман В. Підмогильного «Місто», скромно означена як нотатки читача. Що ця публікація сприймалася не в річищі офіційної думки, зайвим підтвердженням була примітка редакції журналу, що вона «не поділяє хвальної оцінки П. Єфремова, хоч і згодна, що критика наша досі недооцінила «Міста» (Плуг. — 1928. — Лг9 9. — С. 66). Дослідник відштовхувався від засад попередніх рецензентів — очевидно, вони й спричинили його до виступу. Адже досвідчений науковець добре знав творчість В. Підмогильного від дебютних публікацій — він був автором першої розвідки про молодого прозаїка у збірнику «Вир революції» (1921). Уже тоді П. Єфремов (В. Юноша) вловив особливості індивідуального методу письма
В. Підмогильного, сказавши, що той «не потребує широкого полотна картини, йому досить мікроскопічного закутка» (Юноша В. Поет чарів ночі//Вир революції. — 1921. — С. 98.) Саме цього й не хотіли розуміти критики, що розглядали «Місто», вимагаючи від автора широких суспільних обставин та актуальних проблем.
П. Єфремов зосередився на образі Степана Радченка, від нерозуміння якого й починалися всі упередженості рецензентів, аж до очевидних інсинуацій. Підхід до твору як художнього, а не публіцистичного явища дав підстави П. Єфремову цілком переконливо вести мову про те, що В. Підмогильний — письменник переважно одного героя і цей герой — «споглядально настроєна людина», про відчування й трагічні переживання якого в психологічному ключі й намагається писати прозаїк. І це зроблено, на думку дослідника, з розумінням національної культури і добрим засвоєнням класичної європейської літератури. Тому «Місто» — це справді по-мистецькому викінчений твір, «єдиний поки що в нас роман, що його сміливо можна поставити поруч «Сонячної машини» Винниченка...» (Плуг. — 1928. — № 9. — С. 70).
У підтвердження концепції П. Єфремова прозвучав виступ і такого авторитетного історика української літератури, як А. Ніковський. Зрілість молодої пореволюційної прози у «великоформатному» жанрі він вбачав у появі таких творів, як «Смерть» Б. Антоненка-Давидовича, «Недуга» Є. Плужника та «Місто» В. Підмогильного. Торкнувшись конкретно проблеми «місто і село» в останньому романі, дослідник відзначав, що ставлення до неї у В. Підмогильного «якраз літературне», бо для психологічного дослідження героїв місто і село «власне не являють ніякої між собою принципіальної різниці». Певні меркантильні та егоїстичні прагнення Степана Радченка критик пояснював впливами уже нової моралі останнього десятиліття, яка, за спостереженнями Н. Ніковського, замість «старорежимного» джентльменства й коректності привчає навіть у сфері особистих взаємин до «підвищеного тонусу боротьби за існування й неухильне прямування до своїх егоїстичних цілей та інтересів». Важко здогадатися сьогодні, на чому базувалися такі припущення, але наступне десятиліття підтвердило подібну деформацію суспільної моралі у вседержавному масштабі.