Син сонця [uk]

— Коли це сталося? — спитав Карна неуважно.

— Та з рік тому. У них уже син, Абгіманью. І Драупаді народжує з року в рік. Ну, це не диво, маючи стількох чоловіків.

— Припини! — озвався Карна.

— Коли вже ти вилікуєшся? — зітхнув Дурьйодгана, — а між іншим, Баларама хотів видати оту Субгадру за котрогось з моїх братів. Я навіть сам подумував, чи не одружитися з нею… Знову Пандави підставили нам ніжку! Але, зрештою, все на краще: уяви собі: береш за дружину білошкіру арійку, а у неї раптом народжується синок зі шкірою кольору грозової хмари…

— Цікаво, звідки це у Ядавів? — спитав Карна, радий, що Дурьйодгана забув про Драупаді.

— Лише Богам відомо, — знизав Дурьйодгана плечима, — і Васудева, батько Темноликого, а тим більше Девакі, його мати, — кровні арії і поштиві люди. Та Крішна й не схожий на дравіда. Взагалі, про нього оповідають стільки пліток, що вже не знаєш, чому й вірити. Ти чув про те, як він самотужки спинив оскаженілого слона та виламав йому голіруч бивні? А князь Канса? То був, нівроку, здоровань, а Крішна, тоді ще підліток, прикінчив його кількома стусанами!

— А Баларама убив вісьмох братів Канси! — всміхнувся Карна, — це ще дивовижніше, авжеж?

— Баларама може і вісьмох тигрів зв'язати хвостами! — хмикнув Дурьйодгана, — а в Крішні невідомо де й тримається ота його сила. І він і досі з вигляду юнак. Як і ти…

— Я і сам дивуюсь тому, — здвигнув Карна плечима.

— Говорять, що довга юність — то ознака напівбога…

— Я людина, друже, — засміявся Карна, — звичайна собі людина! І люблю це життя, солодке, наче мед і гірке, наче дим.

— Тож будемо насолоджуватись гостюванням, — підсумував Дурьйодгана, — цікаво, однак, скільки ж Пандави витратили на це святкування… От люди, яким усе саме падає до рук!

— Невиправний! — хмикнув Карна, побачивши заздрісні вогники в очах приятеля, — навіщо додавати гіркоти до меду?

Та Дурьйодгана продовжував злитись і мав кепський настрій до самої Індрапрастги. Настрій той, ясна річ, не поліпшився, коли перед подорожніми відкрилась пишна столиця синів Панду. А Карна був приємно вражений і довколишніми краєвидами і самим містом. Індрапрастга була чистенькою і гамірливою, а люд мав вигляд задоволеного. Пандави, котрі зустрічали гостей з підкресленою шанобою, теж, здається, забули про колишню ворожнечу. Коли розподіляли серед знаті обов'язки з тих, що виконують кшатрії, Юдгіштгіра запропонував Карні один з найпочесніших — відати розподілом милостині між мандрівними брагманами.

— Всі бо знають твою щедрість, князю Ангу, — сказав старший син Панду, і в голосі його не було насмішки.

Карна додав до виділеного Юдгіштгірою чимало власних коштів і щедро наділяв ними знавців Вед. Врешті, зостався тільки один — високий старий колись могутньої статури.

— Вітаю тебе, Карно, чи то пак Васушено, — тихо мовив старий брагман.

— Учителю! — вигукнув Карна, — це ви, учителю?