Звичайна вдячність
- Автор: Крюгер Уильям Кент
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-40-1
- Переводчик: Оксана Дятел
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Звичайна вдячність». Краткое содержание книги:
Але звичайнісінький хлопчисько у трагічний для його родини час, коли звичний йому світ одномоментно зруйнувався, здавалося б, назавжди, виявив дива розважливості та кмітливості, навчився втрачати і віднаходити, ненавидіти і прощати та пізнав ціну любові.
Повертатися додому треба було обережно. Якщо батьки побачать мене у збляклих рештках мертвої жаби, як я поясню все, що трапилося до того? Прокрався задніми дверима до кухні, прислухався. У будинку було прохолодно. Спочатку навіть здалося, що тихо. Потім я почув, як хтось ридає навзрид. Зазирнув у вітальню. Аріель сиділа на стільці біля нашого старого піаніно. Голова схилилася на руки, перехрещені на клавішах. Усе її тіло тремтіло, між схлипуваннями я чув, як вона намагається вхопити повітря.
— Аріель? — я здивувався.
Вона одразу підвелася і випрямила спину. Повернулася і зиркнула на мене. На якусь хвильку здалося, що це не Аріель, а створіння ще більш налякане, аніж та жаба, коли їй впихнули до рота вибухівку. Роздивившись мою масну сорочку й засохлі залишки кишок на щоках та волоссі, її очі розширилися і сповнилися жахом.
— Френкі, — вигукнула вона, зіскочивши зі стільця. — Господи, з тобою все гаразд?!
Вона миттю забула про причину власних страждань. Уся увага була прикута до мене. Моя егоїстична простодушність не заперечувала.
Я розказав, як усе трапилося. Вона уважно вислухала, киваючи головою. Зрештою мовила:
— Хутчіш роздягайся, зараз тебе відмиємо до маминого повернення. Гайда у ванну.
Жодного осуду! Аріель і справді була моїм янголом.
Після вечері ми зібралися трохи пограти в софтбол із сусідськими дітлахами. Грали аж до сліпих сутінок, поки і поле, і м’яч важко було розгледіти. Вирішили пограти і в інші ігри — будь-що, аби ще на трохи зберегти дух братерства. Проте декому з дітей потрібно було повертатися дому, тож наша зграйка потроху меншала. Зрештою розбрелись усі. Ми з Джейком пішли вдвох. Кожен крок Джейк відбивав ударом рукавиці по стегну, ніби грав на барабані.
— Ну що, пальці на місці?
— Що?
— Я гадав, ти підірвеш себе й опинишся на тому світі.
Я пречудово розумів, що саме він мав на увазі. Подумував розповісти йому історію про вибухівку і жабу, проте дарувати братові задоволення від власної правоти щодо стосунків з Гасом та Доулом наміру не мав. Відповів лишень:
— Ми нічогенько згаяли час. Я навіть запускав M-80.
— M-80? — навіть у темряві я бачив, як його очі вирячилися від заздрощів та осуду.
Дійшли додому, батько стояв біля ґанку й курив люльку. Жаринки яскраво спалахували, коли батько затягувався, пахло вишневим тютюном. Гас сидів поруч. Вони тихо по-дружньому бесідували.
Тато покликав нас до себе, ми підійшли ближче.
— Хлопці, як гра?
— Чудово, — відповів йому.
— Ви перемогли? — поцікавився Гас.
— Це було тренування, — пояснив я. — Ніхто не переміг.
— Френку? — продовжував Гас. — Ми можемо поговорити? Я розповів батькові про наші сьогоднішні пригоди.
Я зиркнув на тата, намагаючись розгледіти хоч якісь ознаки докору, проте в присмерковій млі скорої ночі, крізь яку пробивалося світло з будинку за його спиною, він видавався спокійним. Далі я мовив:
— Це непогана ідея.
— Добре, — погодився він у відповідь.
Джейк спинився на сходах. Він переводив погляд то на тата, то на Гаса, то на мене. На обличчі відобразилося здивування.
— Прогуляємося? — запропонував Гас.
— Джейку, пограємо в шашки? — запитав тато.
Відійшовши від будинку, ми з Гасом простували пліч-о-пліч спорожнілою вулицею, осяяною місячним світлом. Навколо височіли тополі і клени. Ми пройшли ще трохи, потім Гас почав:
— Вибач, Френку. Я повинен був усе це зупинити.
— Та пусте.
— Ні, не пусте. Доул. Така вже він людина. Ніби й непогана, але геть пустоголова. Та що там казати, я й сам анітрохи не ліпший. Різниця лише в тому, що я несу відповідальність за тебе, і сьогодні тебе підвів. Такого більше не трапиться, обіцяю.
Цикади і жаби пронизували тишу, що стелилася містом із настанням вечора. Між дірочок у пелені з листя над нами з’являлися зірки. Будинки вглиб вулиці скидалися на намальовані вуглиною фігури з жовтими очима-вікнами, що збайдужіло дивилися на нас.
— Гасе, що мав на увазі Доул, коли стверджував, ніби в батька на війні розум потьмарився?
Він зупинився. Задивився на небо й схилив голову так, наче заслухався звуками хору, що з настанням ночі, лунали дедалі гучніше. Потім спитав: