Звичайна вдячність
- Автор: Крюгер Уильям Кент
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-40-1
- Переводчик: Оксана Дятел
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Звичайна вдячність». Краткое содержание книги:
Але звичайнісінький хлопчисько у трагічний для його родини час, коли звичний йому світ одномоментно зруйнувався, здавалося б, назавжди, виявив дива розважливості та кмітливості, навчився втрачати і віднаходити, ненавидіти і прощати та пізнав ціну любові.
Аксель нетерпляче чекав, коли ж приїде Джейк. Високий, атлетичної статури красень. Його біляве волосся трохи поріділо, а блакить очей була такою разючою, наче в них віддзеркалювалося саме небо. Щоразу, коли я бачив його обличчя, мені здавалося, що там ховається смуток.
— Дякую, Джейку, — щиро мовив він.
Брат закивав, і я зрозумів, що серед цих людей він і рота не розтулить.
— Де вона? — запитав тато.
— У палаті з Емілем. Я не можу навіть наблизитися. Ніхто не може. Джейку, вона не схоче піти. Але важливо, щоб вона це зробила. Емілю вкрай необхідно відпочити. Ти поговориш із нею?
Джейк зиркнув у кінець порожнього коридору.
— Ми можемо змусити її піти силою, — вів Аксель, проте це перетвориться на справжнісіньку сцену. Від того Емілю лише погіршає. Поговори з нею, я дуже тебе прошу.
Джейк підвів голову, кивнувши на знак згоди.
Аріель залишила Карла самого, підійшла до брата і стала навколішки. Її очі гарячкувато бігали:
— Джейкі, будь ласка, виведи її звідти без істерик. Йому надзвичайно потрібен відпочинок.
— Я зроблю все, що зможу, — почувся його шепіт.
Аріель поцілувала його в щоку. Джейк обернувся і пішов у палату. Батько й Аксель Брендт його супроводжували. Я спостерігав, як він намагається ступати в ногу з двома чоловіками, які височіли над ним. І хоча брат не йшов назустріч пекельній небезпеці, я чудово розумів, яка відповідальність лежала на його тендітних плечах. Того ранку я намагався зробити з Джейка героя, розповідаючи приправлену власною брехнею історію. Щойно брат зник за дверима палати Еміля Брендта, мене хвилею накрило почуття сорому. Не варто було того робити.
Я сів поруч із мамою на підвіконня. З вікна відкривався чарівний міський краєвид. Пагорб був високим та крутим, унизу спокійної недільної днини відпочивав Нью-Бремен. Вулиці містечка були чітко сплановані німецькими емігрантами. Вони нагадували поля шахової дошки для татової з Емілем щотижневої гри. Цього понеділка її, мабуть, доведеться відкласти. Мати поклала руку мені на ногу і міцно стиснула. Вона не дивилася на мене. Я точно не знав, що саме це означало. Можливо, то був якийсь невербальний знак чи лиш предмет під рукою, що допоміг їй намацати реальність.
— Служба минула без пригод? — за мить поцікавилася вона.
— Так, проте за твоєї присутності все відбувається значно краще, — відповів їй.
Вона кивнула. І хоча мама не всміхнулася, знаю, мої слова їй сподобалися.
— Але ж із ним усе буде гаразд? Я маю на увазі містера Брендта.
Мати загасила цигарку у скляній квадратній попільничці, що стояла позаду. Спрямувавши поперед себе помутнілий погляд, вона повільно відповіла:
— Він у тяжкому стані. Проте я впевнена, що він одужає.
— Нащо він це зробив? — тихенько спитав я, аби ніхто не почув мого голосу. — Він же знаменитий, ну й таке інше. Чи, може, це через скалічене обличчя?
— Він привабливий чоловік, Френкі, — відповіла мама. — Обличчя не має жодного значення.
«Можливо, для нього має!» — подумалося мені, але я не вимовив цього вголос.
Джулія Брендт підвелася і підійшла до нас. Рожева сукня, облямована чорною стрічкою, до неї рожево-чорні черевички на високих підборах. На шиї висіла низка перлин, у вухах — сережки-перлинки. Чорне, як глупа ніч, волосся і темні, як холодна зола, очі. Я не любив Джулії Брендт і знав, що мати також її не любила.
— Рут, — із болем у голосі почала місіс Брендт, — це якесь жахіття.
— Так і є, — зронила мама.
Місіс Брендт дістала з сумочки золотий портсигар, він клацнув і відкрився. Вона простягла його матері і запропонувала цигарку. Мама похитала головою, подякувала Джулії, але нічого не взяла. Пані витягла цигарку постукала нею по золотій кришці і знову сховала портсигар у сумочку. Витягнула золоту запальничку, по центру прикрашену невеличким сапфіром. Вона затиснула цигарку між нафарбованих губ, відкинула кришку запальнички і клацнула кременем. Кінчик цигарки торкнувся вогню. Вона задерла голову, як пес, що збирається завити, потім випустила густий клубок диму.
— Катастрофа, — констатувала вона і подивилася в той бік коридору, де стояли Карл та Аріель. Десь глибоко в темряві зажевріла зола її дрібних оченят. Джулія промовила: