Хрест із сапфірами

— Як багато снігу нападало.

Коли вони крокували засніженими, сріблястими вулицями, Енґус закінчив свою розповідь. А як вони підійшли до вулиці, вигнутої півмісяцем, з високими будинками, він неквапливо й по черзі розпитав своїх вартових. Продавець смажених каштанів, і перед тим, як отримав соверен, і після цього, вперто присягався, що він постійно дивився на двері й не бачив ніяких відвідувачів. Поліцейський був ще переконливіший. Він сказав, що мав досвід з різноманітними шахраями, і в вишуканих циліндрах, і в ганчір’ї, що він не настільки зелений і добре знає, що не кожен підозрілий виглядає підозріло, і якби тут хтось з’явився, він би обов’язково помітив, та тут нікого не було. І коли всі троє підійшли до швейцара з золотими лампасами, котрий постійно посміхався, стоячи біля під’їзду, то почули рішучу відповідь:

— Я маю право запитати кожного, герцога чи сміттяра, що він хоче в цьому домі, — сказав привітний велетень з золотими лампасами. — І, присягаюся, що відколи ось цей джентльмен вийшов звідси, тут не було нікого, кого можна було б про це запитати.

Непримітний отець Бравн, котрий стояв позаду, скромно дивився на тротуар і ризикнув покірно запитати:

— Тобто ніхто не проходив оцими сходами, відколи пішов сніг? А снігопад почався, коли ми сиділи у Фламбо.

— Тут нікого не було, сер, і це точно, як у банку, — авторитетно відповів швейцар, сяючи від усвідомлення власних повноважень.

— Тоді дозвольте поцікавитися, а звідки ось це? — запитав священик, дивлячись на землю порожніми риб’ячими очима.

Всі інші також подивилися на землю. Фламбо вилаявся, доповнюючи це істинно французькими жестами. Це було безсумнівно: внизу, посередині входу, котрий охороняв чоловік із золотими галунами, а точніше, якраз між розставленими ногами цього самовпевненого гіганта, на білому снігу виднілися сірі відбитки слідів.

— О Господи! — мимовільно вигукнув Енґус, — людина-невидимка!

І, не промовивши більше ані слова, він повернувся й помчав сходами нагору. Фламбо поспішив за ним, а отець Бравн все стояв і дивився на засніжену вулицю, так ніби втратив будь-який інтерес до цієї справи.

Фламбо явно хотів виламати двері своїм великим плечем, та шотландець Енґус учинив розумніше. Він намацав біля дверей невидиму кнопку, і вони поволі відчинилися.

По суті, це було те саме темне приміщення, хоча де-неде були помітні відблиски багряного заходу сонця, а одна або дві безголові машини чомусь зрушили зі свого місця й понуро стояли в цих сутінках. Їхній зелений і червоний одяг виглядав темнішим, і їхня подібність до людського силуету суттєво збільшилася. А між всіма манекенами, якраз там, де до того лежав папірець, списаний червоним чорнилом, тепер було щось, що нагадувало червоне чорнило, котре вилилося з пляшки. Та це не було червоне чорнило.

З істинно французьким поєднанням розуму й несамовитости Фламбо сказав лише одне слово:

— Вбивство!

Потім він пірнув у квартиру і за п’ять хвилин обшукав усі закутки й шафи. Та якщо він сподівався знайти в квартирі труп, то помилявся. Ізидора Смайза не було — ні живого, ні мертвого. Після ретельних пошуків двоє чоловіків зі спітнілими обличчями й виряченими очима знову зустрілися в холі.