Хрест із сапфірами

— Містере Енґус, — непохитно промовила вона, — перш ніж ви знову зробите якусь нісенітницю, я хочу коротко розповісти вам про себе.

— Я в захваті, — серйозно відповів Енґус. — Якщо ви хочете розповісти про себе, то відразу розкажіть і про мене.

— Ой, притримайте свій язик і послухайте врешті, — сказала вона. — Мені немає чого соромитися і навіть немає про що особливо шкодувати. Та що ви скажете, коли дізнаєтеся, що зі мною трапилося щось, що мене не надто цікавить, але переслідує, ніби нічне жахіття.

— У такому разі, — серйозно відповів чоловік, — я принесу назад цей торт.

— Ви спочатку вислухайте мене, — наполягала Лавра.

— Треба почати з того, що мій батько був власником готелю «Червона риба» в Ладбері, а я працювала в барі.

— А я стільки разів дивувався, — сказав він, — чому в цій кондитерській панує такий християнський дух.[6]

— Ладбері — це сонна, дрімуча діра в одному зі східних графств, і в «Червону рибу» приїжджали лише комівояжери, а ще заходили відпочити найогидніші люди, яких ви тільки можете уявити, та навряд чи зможете. Я маю на увазі малих лінивих людців, котрі ще мають на що жити, нічого не роблять, лише тринькають гроші в барах або роблять ставки на перегонах, вони погано одягнені, хоча справжній бідняк набагато кращий за них. Та навіть ці нещасні молоді негідники не надто часто відвідували наш дім. Двоє з них, котрі з’являлися частіше, були ще гірші за решту. Обоє грошовиті, в обох завжди ледачо-стомлений вигляд і розкішний одяг. Та я все ж шкодувала їх — мені видавалося, що вони внадилися до нашого малого невибагливого бару, тому що кожен з них мав невелику ваду, одну з тих, над котрими любить посміятися кожен селюк. Це навіть були не вади, а радше дивацтва. Один з них був на диво низький, чимось схожий на карлика або найменшого жокея. Зрештою, не мав нічого спільного з жокеєм, у нього була чорна голова, добре підстрижена борідка, яскраві очі, ніби у птаха, він дзвенів монетами в кишенях, подзенькував золотим ланцюжком від годинника й завжди надто старанно одягався — як джентльмен, щоб видаватися таким. Та його не можна назвати дурним — він був нероба і мав здібності до тих штучок, з котрих немає ніякої користи. Це були своєрідні фокуси: наприклад, робив феєрверк із п’ятнадцяти сірників, котрі запалювалися один за одним, або вирізав з банана кілька ляльок, що ніби танцювали. Його звали Ізидор Смайз, і я ніби зараз бачу його темне обличчя, так ніби він підходить до стійки й робить кенгуру з п’яти сигар.