Полонені вогняної безодні
- Автор: Фрадкин Борис Захарович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: В. М. Булат
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Полонені вогняної безодні». Краткое содержание книги:
Радянські інженери, герої повісті, збудували фантастичний корабель — підземохід і на ньому здійснили дивовижну подорож до центра землі. Яка доля спіткала сміливців, які відкриття пощастило їм здійснити — про все це ви дізнаєтесь із повісті.
— На мою долю в цьому рейсі випала лише крихітна частка всіх нерозв'язаних проблем, — признався Дектярьов. — Хіба під силу нам удвох із Валентином Макаровичем охопити поглядом таку кількість явищ?
— Неможливо! Абсолютно неможливо! — погодився Біронт.
Механік стримав зітхання. Чи варт заради зернятка істини, заради незначного відкриття жертвувати життям? Але придивився до геолога, глянув на зосередженого атоміста й зрозумів: варт!
Кінчався четвертий тиждень, як вони в дорозі. Четвертий тиждень! А на випробування підземохода планували всього дві доби.
Нагорі настав вересень. Що зараз на вулиці: чи накрапає затяжний осінній дощик, чи ясно й повітря насичене запахом зів'ялого листя?
Кожен з п'яти до нестями, до розпачу мріяв про сонячний простір під високим небом, про дощик, про зорі. Доля ж невблаганно штовхала їх униз… униз… униз… в міцні обійми розпеченої, стиснутої до металічного стану речовини.
І на шосту, й на сьому добу по зупинці нічого не скоїлося. Надра, здавалося, змилувалися над людьми і розступилися, відкриваючи шлях.
Якось під час обіду Микола Миколайович на мить завмер з піднесеною до рота ложкою, відтак спересердя кинув її на стіл і обома руками вхопився за лисину.
— Ах, зангезур-занзібар! — радісно вихопилося в нього. — І як же ми цього одразу не зметикували, Валентине Макаровичу!
— Що саме?
— А те, що ми насправді дістанемося до центра землі?
— Нехай так, а далі?
Геолог плеснув себе по колінах і зареготав. Сміявся він голосно, заразливо. Зиркаючи на зосереджені обличчя співтрапезників, які також припинили обід, хапався за живіт.
— Та Земля ж кругла, матері його ковінька! — зарепетував він. — Нам же не доведеться розвертати підземохід — второпали, лобуряки ви нещасні, чи ні? Катай уперед — та й годі!
Пожильці підземного корабля очманіло дивилися один на одного. Біронт похлинувся й закашлявся, Чураков плеснув його долонею по спині. Відкриті бляшанки з концентратами фруктів — улюблена страва екіпажу — стояли непочаті. Іскорка надії спалахнула яскравим полум'ям. Вадимові губи затряслися. Скорюпін усміхався щасливо, по-дитячому. Тепер рейс у невідомість обіцяв життя.
— Уся справа в часі, — надихав Микола Миколайович себе і своїх товаришів. — Якщо швидкість підземохода збережеться, нам потрібно буде менше року, щоб опинитися на протилежному боці земної кулі.
— Рік — дурниця! — закричав Андрій. — Зате який рік!
— Я згоден на два, — Біронт одчайдушно жестикулював. — Протягом цього часу я закінчу теорію переохолодження. Я подам Академії методику практичного використання переохолодження.
— Ой, як смішно буває в житті, — Скорюпін ніяк не міг погасити усмішку, — до найпростішого ніколи одразу не додумаєшся. Чого б це?
Вадимове обличчя проясніло. Він знову став тим колишнім Вадимом, яким Андрій звик бачити його в конструкторському бюро — із жвавими очима, поривчастий, нетерплячий.
Миколі Миколайовичу снилося, що він іде рідною Москвою, Садовим кільцем, іде вже давно, навіть трохи стомився. Вечір. Спалахують електричні вогні й барвисті реклами. Вулицею снує багато машин, на тротуарах тісно від люду.
Вітер повіяв в обличчя. Вітер! Як хороше дихати, легко. А скільки знайомих пахощів: запах вологого асфальту, димок цигарки, аромат жіночих духів…
На нього оглядаються, з ним вітаються знайомі й незнайомі. Тепер його вшановує все місто, він щойно повернувся із рейсу до центра землі. Що не кажи, а людина славнозвісна.
І він ішов, ішов, не зупиняючись, радіючи, що нарешті може йти скільки завгодно. Навколо простір, вулиця широченна, їй нема кінця-краю. Як гарно тут після тісних кабін підземохода! Тільки… тільки чому ж він іде без Каті?
Микола Миколайович повертає назад, він майже біжить, наштовхується на подорожніх. Хтось хапає його за плече, тримає. Микола Миколайович намагається вислизнути і… прокидається.
Шепіт у саме вухо.
— Прокиньтеся, Миколо Миколайовичу!
— Га? Що таке?
— Тихше, тихше.
Геолог неохоче звільняється від сновидінь. Хай йому грець, як реально він бачив Садове кільце. Ще трохи — і він би опинився біля свого будинку, зустрівся б із Катею.
За плече його тряс Біронт.