Полонені вогняної безодні
- Автор: Фрадкин Борис Захарович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: В. М. Булат
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Полонені вогняної безодні». Краткое содержание книги:
Радянські інженери, герої повісті, збудували фантастичний корабель — підземохід і на ньому здійснили дивовижну подорож до центра землі. Яка доля спіткала сміливців, які відкриття пощастило їм здійснити — про все це ви дізнаєтесь із повісті.
Микола Миколайович презирливо випнув губи. Що б там не було, але відлежуватися, коли в тілі нема ознак хвороби, а голова сповнена ідей… Ні-і, дзузьки! Такої розкоші він собі не дозволить. Що й казати, при самій лише думці про смерть йому стає якось зимно. Та ось він сідає в крісло, і вже трохи легшає. Ніби опинився поруч тих, із ким не один рік працював у лабораторіях дослідницького інституту Академії.
— Друзі мої, — звернувся Микола Миколайович до своїх уявних колег, — добиймо звіра. У нас велика здобич: третя геосфера, світ дійсно пластичної речовини плюс Біронтове випромінювання.
Його ніхто не спиняв. Геолог міг говорити на самоті скільки завгодно. В розмові находили вихід вагання, що мучили його. Зараз просто очей було таке, до чого пориваються вчені, котрі, як і він, присвятили себе дослідженню земних надр. Бути єдиним свідком перетворення речовини, провести найцінніші спостереження і зупинитися на півдорозі — це рівнозначно зраді, дезертирству, злочину перед наукою.
Час тягнувся нестерпно довго. Микола Миколайович занеміг. Попрацювавши близько чотирнадцяти годин без перепочинку, геолог заснув так несподівано, наче знепритомнів. Прокинувшись, він побачив напроти в кріслі Біронта. Атоміст часто кліпав очима, й обличчя його було винувате, змучене.
— Я не можу, — пробелькотів Валентин Макарович, — я не можу нічого не робити. І працювати також не здатний.
— Ми систематично передаватимемо нагору результати наших спостережень, — сказав Микола Миколайович.
— Ви гадаєте, їх почують?
— Можливо, не всі, але почують. Докази того у нас є, хоча б остання вісточка згори.
Кінчиками пальців Біронт несміливо торкнувся перемикачів, почекав і зажурено похитав головою.
— Я зовсім не підготовлений до цього, — він благально глянув на Дектярьова, — я тільки вчений, теоретик. Коли б ви знали, який у мене письмовий стіл, м'яке крісло. І вікно в моєму кабінеті величезне. Я люблю працювати на світанку. Тоді сонце не дуже яскраве, але так багато світла. Всі ще сплять. Тільки голуби злітаються до вікна. Біля нашого будинку стільки голубів!
— Усі ми тут звичайні люди, Валентине Макаровичу, — як можна м'якше заперечив Дектярьов. — Нам властиво захоплюватися і… робити помилки. Але ніхто не дав нам права зраджувати обов'язку. На вашій совісті — природа випромінювання. Нагорі чекають од вас повних і точних даних.
— Так, так, авжеж.
— Ту-ту, ра-ра, ру-ру, та-та, — замугикав Дектярьов, хоч Біронтів вигляд наганяв на нього тугу.
Обидва вчених мали дуже мирну вдачу і не мріяли про героїчні вчинки. Вони звикли до своїх родин, до постійного, певного кола друзів. Навіть Микола Миколайович, який, повернувшись з однієї експедиції, вже починав готуватися до другої, нудьгував за домівкою. З роками він не тільки не звик до частих розлук, а, навпаки, переносив їх усе важче. Це було пов'язано спочатку з появою дітей, потім онуків.
— Адже у вас теж є діти, — звернувся Микола Миколайович до Біронта.
— Два сини. Дочка.
— У мене більше. І сила онуків. І знаєте, що я подумав? Діти — найсуворіші судді наших вчинків. Дітям завжди кортить мати видатних батьків. Ну, гаразд, ми не виберемося звідси…
Біронт здригнувся. Геолог удав, що не помітив.
— Припустимо. Наша загибель виправдовує всі наші похибки. А якщо виберемося? Чи зможемо приховати, що тремтіли від страху, як зайці?
— Мені здається… ви дуже… маєте рацію.
— Ще б пак! Як можна нічого не робити, коли сама доля привела нас у найпотаємніші схованки природи. Ви тільки гляньте, який багатющий матеріал для обробки. Хіба не знайшлося б дослідників, які, не вагаючись, погодилися б опинитися на нашому місці, щоб побачити все це?
— Так, так, ви, певна річ, маєте рацію, — згоджувався Біронт, і руки його мимохіть потягнулися до перемикачів. — Ви маєте рацію. І все ж таки те, що скоїлося з нами, жахливо. У мене голова йде обертом. Я ж зовсім не хоробра людина. Я не переношу фізичних страждань. Я просто збожеволію.
— Дурниця! — відрізав Микола Миколайович. — Наші голови мають особливий гарт і якщо вистояли п'ятдесят років з гаком у боротьбі з матінкою природою, тепер з ними нічого не станеться.
Він знову замугикав і поринув в обчислення. Біронт зосереджено стежив за ним, за його руками, за виразом обличчя. Спокій Дектярьова здавався йому незбагненним.