Полонені вогняної безодні
- Автор: Фрадкин Борис Захарович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: В. М. Булат
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Полонені вогняної безодні». Краткое содержание книги:
Радянські інженери, герої повісті, збудували фантастичний корабель — підземохід і на ньому здійснили дивовижну подорож до центра землі. Яка доля спіткала сміливців, які відкриття пощастило їм здійснити — про все це ви дізнаєтесь із повісті.
Микола Миколайович говорив не вмовкаючи, перший починав реготати над найневиннішим жартом, хто б його не сказав. І дивна річ: трагізм становища під час його просторікуватих міркувань якось непомітно набував відтінку комізму. Всі обличчя світлішали, на годину, дві майбутнє вже не здавалося таким страшним.
Бесіда закінчувалася, і всі поверталися до роботи.
Дектярьов розумів: нерухомість і життя без мети — найстрашніше. Потрібно мати величезну силу волі, щоб вистояти у боротьбі з ними. Тут легко впасти у відчай, збожеволіти.
Необхідно щось придумати, чимось розворушити всіх і себе також, якщо вже добровільно взяв на себе відповідальність за долю кожного члена екіпажу.
І, лишаючись наодинці з Валентином Макаровичем, Микола Миколайович нема-нема, та й починав дивні розмови, під час яких обличчя атоміста робилося мертвотно-блідим, а розширені очі — нерухомими. Після кожної такої бесіди Біронт уже не міг займатися спостереженнями. Він сидів розгублений, млявий і приголомшений, то запитливо, то з жахом поглядаючи на Дектярьова. І думав, думав про геологові слова…
Одного разу, промучившись без сну майже добу, він сказав:
— Нехай буде по-вашому. Я згоден.
В кабіну Суркова спустилися спочатку геолог і атоміст, потім прийшли Скорюпін та Андрій Чураков.
Дектярьов сів у крісло водія, решта розмістилася на підлозі.
— Що ви збираєтесь нам розповісти? — запитав Вадим.
— Розповісти? Нічого. — Дектярьов завагався. Кілька хвилин мовчав, збираючи думки, скоса поглядаючи на товаришів. Біронт уже сказав своє «так». Як сприймуть інші? — Та в мене є пропозиція щодо наших наступних дій. Ми з Валентином Макаровичем уже обговорили її і дійшли висновку…
Дектярьов знову зробив паузу, кашлянув, у кулак.
Вадим з цікавістю оглянувся на атоміста. Якого висновку могли дійти вчені?
Біронтове обличчя закам'яніло, він дивився у простір невидющими очима. Андрій перехопив Вадимів погляд і усміхнувся — Валентин Макарович сьогодні як ніколи ретельно поголився, мав вигляд надзвичайно підтягнутий і рішучий. Що вони задумали з Дектярьовим? Невже знайшли спосіб пробратися на поверхню?
— Давайте міркувати так, — Микола Миколайович поклав кулаки на стіл. — Ми зробили чимало, зібрали силу-силенну цінного матеріалу. І наші суто наукові відомості, і твої, Вадиме Сергійовичу, конструктивні зміни підземохода допоможуть тим, хто рушить слідом за ПВ-313.
Вадим нахилив голову.
— А якщо без ліричних відступів, Миколо Миколайовичу? — запропонував він.
— Ну, якщо стисло, то я скажу так: ми не використовуємо всіх можливостей. Перед нами справжній океан непізнаного. І ми дамо країні значно більше цінних відомостей, якщо…
— Якщо?
— … Якщо позбудемося нашої мертвої нерухомості.
— Ви маєте на увазі ПВ-313?
— Так, ти вгадав, Вадиме Сергійовичу.
— І пропонуєте… — Вадимів голос тремтів. Він відкинувся в кріслі, він не хотів повірити Дектярьову.
Геолог ствердно хитнув головою.
— Вниз? — видихнув Андрій.
— Вниз, — сказав Микола Миколайович.
— Це… це несерйозно, Миколо Миколайовичу! — Вадим ззирнувся з Андрієм, зупинив свій погляд на Біронтові. — Ви ж пропонуєте божевілля.
— Божевілля вже зроблено, — зітхнув Біронт. — У всіх випадках нас чекає одне й те ж. Справа тепер тільки в тому, щоб принести людству якомога більшу користь.
— І цим сказано все, — підтакнув Дектярьов. — Залишається тільки натиснути ось це, — він простяг руку до маленької червоної кнопки.
— Стривайте! — закричав Вадим. — Що ви робите?
— Пробач… Це вже, звичайно, не входить у мої функції. Отож, може, ти сам, Вадиме Сергійовичу… теє… натиснеш?
— Як ви приголомшили… — Чураков підвівся на ноги. — Знову вниз. Та-а-к… Ловко ж ви! Ох, як ловко!
Він дивився на пульт і вже чув гуркіт працюючого двигуна, бачив бігаючі риски приладів, радісне переморгування сигнальних лампочок.
Страшно, звичайно. Адже одне — чекати смерті, яка невідомо ще коли завітає, і зовсім інше — йти їй назустріч.
Андрій розправив плечі — сила в нього неабияка. Назустріч загибелі… з боями! Це буде справжня боротьба.
— Вадиме, — прошепотів він, — давай, га! Вадим зблід.
— Я не можу, — промовив тихо. — Ви маєте рацію: треба, так. Але, слово честі, я не можу.
Тоді Микола Миколайович кивком голови вказав Чуракову на місце водія. Андрій повільно наблизився до крісла. Він усе ще дивився на Вадима, а той, не відриваючись, стежив за кожним рухом товариша.
Андрій сів. Уперше відчув він у собі таку внутрішню силу, якій було тісно в грудях. Зараз він поведе підземохід, але не просто поведе, а розпочне справжню битву з природою.