Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства
- Автор: Канигин Юрий Михайлович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: А.С.К.
- ISBN: 966-8291-18-2
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства». Краткое содержание книги:
Книга розрахована на широкий читацький загал, усіх, хто прагне глибше пізнати себе, свій народ, його минуле, сьогодення і майбутнє.
Гончарне виробництво з використанням спеціальних печей довжиною десятки метрів, масове виробництво різноманітної продукції, у т. ч. для продажу.
Створення і використання у побуті високохудожніх виробів (переважно з кераміки і золота).
Утримування «професійного» війська — бойових дружин. Воїни тут звільнялися від інших занять, крім військової справи.
Спорядження (причому не епізодичне) військових експедицій у різні регіони (Кавказ, Близький Схід, Індію, Скандинавію та ін.).
Наявність алфавіту, котрий згодом став основою для створення деяких древніх алфавітів, зокрема, фінікійського і давньогрецького, а також інших видів писемності (рунічного, вузликового письма тощо).
Будівництво могутніх захисних валів (переважно на землях Північної Припонтиди). Вони будувалися у кілька рядів і сягали висоти 10 метрів, а довжини — кілька десятків кілометрів. Звичайно, такі об'єкти виконували насамперед фортифікаційні функції, хоча мали й символічне значення. Вони слугували своєрідними знаками, котрими цивілізований світ відмежовувався від нецивілізованого, дикого.
8. Існування релігії Откровения і, по суті, єдинобожжя. Адже саме у понтійському регіоні бере початок так звана «епоха Рода» — верховного божества, котре згодом почали називати Сварог — Бог-Отець, творець Всесвіту. Язичництво:
поклоніння силам природи, багатобожжя прийшло на терени України лише після занепаду Трипілля.
Важливо наголосити, що в Аратті-Трипіллі домінувало єдинобожжя і практично не було культу ідолів і людського жертвопринесення. У Семиріччі панували мітраїстські і тенгріанські (від бога Тенгрі) вірування, які також ґрунтувалися на єдинобожжі.
9. Наявність у Північній Припонтиді і Семиріччі правлячої та військової еліти, перших паростків державності нового типу — військової демократії, чого не було в Єгипті і Дворіччі.
Хоча наведені вище цивілізаційні характеристики (критерії) стосуються лише доіндоєвропейського періоду розвитку понтійського регіону, Закавказзя та Центральної Азії, який хронологічно охоплює VIII–III тисячоліття до н. е. (з кінця періоду мезинецької культури і до занепаду Семиріччя і Трипілля), їх вкрай важливо враховувати при формуванні нової парадигми історії людства взагалі та історії Русі-України зокрема.
ЩО ЗНАЛИ І ЧОМУ ВЧИЛИ АРІЇ
Мир затушил свет истинного знания. Письма махатмы
ПАРАДОКСИ ІСТОРІЇ НАУКИ
…Вражає повний збіг стародавньої дедукції і сучасного наукового досвіду.
С. Вавілов
Багато розповідав Гуру і про знання древніх: — Аріїв можна вважати за вчителів людства, «божих наставників», як писала Олена Блаватська. Нині дуже важко відокремити суто арійські знання від загальнолюдських знань і досвіду. Арії — люди «нетутешніх» знань — поповнювали свій духовний та інтелектуальний потенціал не лише за рахунок власного досвіду, а й інтелектуальних скарбів минулих цивілізацій, Космосу, священних текстів тисячолітньої давнини. Звідси й головна сенсація історії науки і техніки — виявлені суперзнання і супертехнології прадавніх народів деякого мірою можуть лише прогнозуватися сучасною наукою. Цей факт ще не з'ясований як слід вашого раціональною наукою та її «генералами». Постає парадоксальне питання: чи не зведеться подальший науковий прогрес людства до творчого освоєння інтелектуального і духовного потенціалу далекого минулого? І хто запрограмував цей незбагненний коловорот?
Інтелектуальне буття людства є найбільш загадковим, просякнутим інформаційними парадоксами, хоча й відзначеними багатьма авторами, але ще не осмисленими і як слід не витлумаченими. І якщо історик Дж. Агассі сумно констатує, що «…вивчення історії науки перебуває нині у плачевному стані», то це пояснюється не браком позитивних знань у цій галузі, а неможливістю звести кінці з кінцями.
Назвемо лише три парадокси, котрі заводять у глухий кут істориків науки. Перший: чим більше відомостей ми дістаємо про генезис наших сучасних знань, тим більше з'ясовується, що вони (в усякому разі основна їх частина) сягають своїм корінням глибин тисячоліть і зникають у мороці бронзового віку і неоліту. Перед здивованим сучасником людство постає більш «старим» і мудрим, ніж це здавалося зовсім недавно. От і виходить, що розумовий розвиток людства — від часів Арістотеля і до наших днів — це багато в чому повторення шляху, що його вже хтось здолав. Виходить, мав рацію Платон: людство справді мовби пригадує те, про що вже колись знало, але призабуло.