Втрачений скарб. Інший світ
- Автор: Гребнев Григорий Никитич
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Н. Тищенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Втрачений скарб. Інший світ». Краткое содержание книги:
…Існує легенда, що чотири століття тому Іван Грозний сховав у невідомому місці бібліотеку своєї бабусі — неоціненну книжкову скарбницю, вивезену з осадженого турками Константинополя. Визначні вчені і відчайдушні авантюристи не раз пробували знайти її, але безуспішно. В наші дні цією справою зайнявся міжнародний антикварний трест. Завдання розшукати зниклий скарб і викрасти його з Радянського Союзу дістали двоє: пройдисвіт Кортец і син білоемігранта князь Бєльський. Про їхні пригоди в нашій країні, про сміливість і винахідливість бригадмільця Вані Волошина та студентки Тасі, про цікаві знахідки в Новгородському музеї-монастирі розповідається в пригодницькій повісті «Втрачений скарб».
З науково-фантастичної повісті «Інший світ» читач дізнається, як напередодні першої світової війни петербурзькі геологи, що працювали на Далекому Сході, знайшли біля підніжжя вулкана, під шаром застиглої лави, дивне маленьке місто, накрите непроникним прозорим ковпаком. Де воно взялося в горах Корякського півострова?
Невтомні дослідники відповіли на це і на інші питання, пов’язані з цікавою знахідкою.
— А цей монастир справді був обложений ворогами?
— Так! І не раз, шановні товариші! Але щоразу їх розпорошували і відкидали геть… А ось і п’яте подвір’я.
Перед ними відкривався куточок незвичайної краси: зелена трава найнесподіваніших відтінків легеньким килимом вкривала невеличкий лужок, прорізаний струмочком. На зеленому горбі в березовому гайку стояла пурпурова церква. Перед церквою в безмовному чеканні застиг суворий білий павільйон, що прикривав малюсіньку хатинку Кирила Білозерського, засновника монастиря. А над усім цим невеличким світом минулого в синьому небі сяяло щедре сонце і стояла якась особлива, левітанівська тиша…
Тася співуче продекламувала:
І замовкла, прислухаючись, ніби чекала, що відгукнеться луна.
Волошин затряс головою, мов струшував із себе якусь ману.
— Блок… Цей монастирський куточок може навіяти лише такі настрої… Давайте оглянемо церкву, Настусю. Я хочу впевнитися, що примари пішли звідси, що тут лишився тільки чудовий Олександр Блок.
Юнак і дівчина підійшли до церкви, де вчора вночі вони бачили дивного старика. Двері були прочинені. Постоявши хвилину, Тася й Волошин увійшли в церкву.
Наскільки нарядним і радісним був її зовнішній вигляд, настільки суворою і похмурою вона виявилася всередині…
Темні древні ікони, почорніла позолота, меланхолійний блиск бронзових свічників, коричневий тон дерев’яного аналою — все це підкреслювало, що творці церкви звертаються до пришельця мовою аскетизму й покірливості.
В глибині виднівся невеликий вівтар. Крізь маленькі віконця, схожі на бійниці, до підлоги тягнулось проміння сонця.
Волошин глянув на Тасю:
— Ну як?
— Моторошно… — щулячись, відповіла дівчина. — Дивіться, яка тут цікава підлога! — раптом вигукнула вона.
Волошин почав уважно розглядати підлогу. Складена з великих різноколірних плит яскравих і темних тонів, вона являла собою хитромудрий і разом з тим цілком закінчений орнамент. Простий домотканий килим закривав центральну частину орнаменту, і довга доріжка од паперті до вівтаря розрізувала його надвоє.
Волошин нахилився, взявся за килим і почав згортати його.
— Що ви робите? — здивовано спитала Тася.
— Хочу оглянути всю підлогу.
Згорнувши килим, Волошин взявся за доріжку. Через три хвилини мозаїчна підлога постала перед Тасею у всій своїй красі.
— Чудова, правда ж? — спитав Волошин.
— Дуже гарна! — захоплено підтвердила Тася. — Якби її можна було зарисувати… Мені б дуже хотілося, Ваню.
— Малювати я не вмію, але…
Волошин оглядівся і вибіг з церкви. За хвилину він повернувся з драбиною, поставив її ближче до центра, потім виліз на неї і взяв у руки фотоапарат, що висів у футлярі.
Клацнувши кілька разів затвором і освітивши церкву спалахами магнію, Волошин зліз з драбинки, відніс її на місце і знову розіслав килим та доріжку.
Цілий день Тася і Волошин бродили по широких монастирських дворах, спускалися в страшну підземну тюрму, піднімалися на гребені фортечних стін. Тася виміряла висоту Кузнецької башти, що стояла прямо у воді озера. Вийшло двадцять метрів.
Взявшись за руки, наче школярі, вони зазирали у всі куточки монастиря, обмінювалися враженнями, згадували все, що дізнались у Вологді про це російське чудо, яке гордо стояло над озером, про казковий «град Кітеж», що загубився у північних лісах. Стоячи на зеленому горбочку п’ятого двору, Тася обвела сяючим поглядом монастирські будівлі вдалині: білі келії і старовинні палати, триповерхові стіни з бійницями. Дівчина прислухалась. Навколо стояла тиша, тільки звідкись здалеку долинав сигнал одинокого автомобіля, та ще гуділи джмелі і шепотіли берези.
— Як дивно! — сказала Тася. — Лише три дні тому ми були в Москві, в самому центрі вируючого життя, і ось потрапили відразу в тринадцяте й чотирнадцяте століття, у феодалізм… Ваню, дістаньте свого зошита і прочитайте, що ви там ще записали у Вологді про цей монастир.
Волошин витяг з-за пояса загальний зошит і, розгорнувши, почав читати, наче псалтир:
— «Російська північ у складі своїх історичних пам’яток налічує кілька монастирів, з яких найбільше значення мають монастирі-фортеці, що були поширювачами не тільки релігії, а й московського впливу, провідниками ідеї об’єднання навколо Московської держави всієї землі руської».