Королівська дорога

— Мене страшенно збиває з пантелику відсутність Грабо. Меойці вважають, що ми зобов’язуємось не втручатись у їхнє життя, а він ні. Я довіряю йому, однак...

— А вони... зобов’язуються чи ні?.. — запитав Клод.

— Ніхто не відмовиться від рисової горілки, але коли їм здасться, що він не зобов’язується, то хто зна!..

Перкен говорив по-тайському — провідник перекладав. Вождь відповів лише однією фразою.

Його відповідь особливо зацікавила чоловіків, які, час од часу чухаючись, завмерли посередині хижі. Клод нарешті побачив їх — завдяки білим плямам на їхніх тілах (це була хвороба шкіри). Всі вони насторожились.

— Він каже, що білого вождя тут немає, — переклав Перкен.

Його погляд знову зупинився на куртці.

— А я переконаний, що він тут!

Клод пригадав гвинтівку і також перевів погляд на куртку. їхні тіні наче роздвоювалися: з одного боку була справжня тінь, з іншого — пил.

— Її давненько не одягали, — сказав він упівголоса, ніби боявся, що його зрозуміють.

Можливо, все дуже швидко припало пилом? Однак підлога та свічники-ідоли були чистими. Малоймовірно, щоб Грабо вдягався тут, як у Бангкоці, проте вже кілька хвилин з голови Клода не виходила фраза, сказана Перкеном на галявині: «Або настільки здичавів...» Чому він ховається, пославши цих людей сторожити нас?

Перкен знову почав розмову з вождем, але цього разу дуже коротку.

— Він каже, що згодний, але це ще нічого не означає. Правду кажучи, я не дуже вірю... Про всяк випадок я сказав, що ми будемо повертатися сюдою і тоді дамо йому гонгів та глечиків, і ще більше термосів. Якщо він захоче нас убити, то зробить це, коли ми повертатимемось... Однак він не вірить мені... Щось тут не так. Треба конче знайти Грабо! В його присутності він не наважиться...

Переговори були закінчені — Перкен устав, минув тінь, ніби боячись наступити на неї, і пішов до драбини. Провідник запровадив їх до порожньої хижі.

Село поволі поверталося до звичного життя: плоти були опущені, чоловіки в пов’язках на стегнах та в голубому лахмітті (це був одяг рабів) метушилися навколо хижі, з якої вони щойно вийшли. Не спускаючи з них погляду, Перкен ішов попереду. Один камбоджієць рушив у їхньому напрямку, ніби навперейми їм. Перкен зупинився, вхопився рукою за ногу, вдаючи, що загнав колючку, і почав розглядати її зблизька. Щоб не впасти, сперся на Ха.

— Коли він підійде до нас, запитайте, в якій хижі перебуває білий. В ЯКІЙ ХИЖІ ПЕРЕБУВАЄ БІЛИЙ. І ні слова більше. Ви зрозуміли?

Бой мовчав. Раб підійшов зовсім близько, і вдруге пояснювати не було часу. Невже пройде мимо? Ні — вони зустрілися лице в лице. Бой щось запитав, а той, втупившись у землю, щось тихо відказав. «Чи він думає, що розмовляє також з рабом?» — Перкен хотів швиденько підійти до Ха і перекласти це, але мало не простягнувся на землі, бо геть чисто забув, що стоїть на одній нозі. Бой побачив його незграбний рух і, хоча був трохи далі, все одно виставив руки, щоб підтримати. Перкен схопився за його руку і запитав: «Ну що?» Ха дивився на нього неспокійним і покірним поглядом тубільця, котрий звик до вибриків білих людей; він дивувався його неприродному, приглушеному голосові, ніби хтось міг почути їх і зрозуміти, хоча на цій витолоченій землі не було нікого, крім раба, що віддалявся, та собаки, який побіг сховатися в тінь.