Королівська дорога

Голос його напружився, мов тятива лука, і виказував єдине почуття: болісну безнадійну радість, видобуту з руїни, з такої ж безмежної глибини, як і ця темінь.

Прокинувшись, вони рушили далі. Бойових стріл та п`явок стало менше. Час од часу всю долину наповнювало дике галасування мавп, яке заглушало удари коліс об пеньки.

У кінці стежки, на галявині, розпливчасто, мов у погано наведеному біноклі, показалося село стієнгів. Клод розглядав захисну дерев’яну огорожу, наче небачену ніколи зброю. Її підняті балки-шлагбауми красномовно свідчили про міцність, а те, що раптом показалось над огорожею, наганяло страх. Це була могила з прикрашеними пір’ям ідолами та величезний череп буйвола. Сліпуче сонячне світло заливало роги. За високою огорожею джунглі, здавалося, зникли, залишивши замість себе під відкритим небом лише ці незвичайні речі. Провідник відчепив ще кілька очеретяних ліан і, коли візки проїхали, знову натягнув їх.

Брама була напіввідчинена. Вони увійшли. Меоєць, який стежив за ними, зачинив ворота прикладом гвинтівки. «Нарешті, посланець від Грабо!» — сказав Клод. «Чому ж він не опускає гвинтівки?» — подумав Перкен, але скрегіт воріт перервав його роздуми, і він пішов уперед.

Праворуч, абияк зліплені, стояли присадкуваті хижі, які наполовину вгрузли в землю, — вони чимсь нагадували диких звірів. На купі сміття скавуліли покинуті цуценята. З-за огорожі не зводили з них пильного погляду чоловіки та жінки.

Провідник вів їх до найвищої хижі, яка самітньо стояла в центрі поселення. Поруч із нею височіла жердина з черепом буйвола на самій верхівці. Видовище було досить гнітюче, великі роги, які, наче простягнуті руки, дивилися в небо. Прибульці гадали, що то — спільний дім, чи дім вождя, а може, навіть і Грабо... Пальмовий дах, а зверху — роги... Грабо охороняв їх і тут. Слідом за провідником вони вилізли по драбині нагору, ввійшли і присіли навпочіпки.

Не встигнувши оговтатись, відчули: білої людини тут нема. Перкен підвівся, присів навпочіпки трохи далі й, ніби на знак пошани, повернувся трохи вбік. Клод зробив те саме. Ззаду і спереду стояло кільканадцятеро воїнів, озброєних зброєю стієнгів — чи то шаблею, чи мачете.

Один із них почухався, і Перкен, перш ніж побачити, почув шкрябання його нігтів.

— Зніміть запобіжник, — тихо проказав він.

Про кольт, який Клод носив за ремінцем,

зараз не могло бути мови. Він почув тихеньке клацання і побачив, як Перкен витяг з кишені дещо зі свого скляного краму. Потім одразу відпустив у кишені запобіжник браунінга — поволі, щоб не було чути, — і витяг голубе намисто. Ось він простяг руку і, сказавши щось по-тайському, подав його. Провідник переклав сказане.