Королівська дорога

— А як же наші буйволи, Перкене? Не дай Боже, якщо один зляже...

— Не бійтеся — вони відчувають вістря набагато краще, ніж ми.

«Вилізти на візки, які їдуть позаду — ними править один Ха, — подумав Клод. — Але ж тоді в разі нападу не буде як захищатися...»

Вони пройшли сухе річище з великим вибіленим камінням, здавалось, воно не таїло в собі нічого небезпечного. Трохи далі, на глиняному схилі, стояли один над одним троє меойців і з якимсь нелюдським спокоєм втупились у них поглядом. Здавалося, що дивляться не люди, а тиша.

«У разі сутички, — подумав Клод, — ми будемо мати ворогів і за спиною».

Троє тубільців завмерли, не спускаючи з них очей. Арбалет мав лише один. Тут вже краще було видно стежку — дерева порідшали. Йти і далі слід було обережно, хоча напруга трохи минула.

Нарешті вдалині показався просвіт галявини.

Провідник зупинився перед тонкими очеретяними ліанами заввишки майже з людину і відв’язав їх. Маленькі колючки на якусь мить зблиснули на сонці й зникли — Клод навіть не помітив їх. «Втекти звідси в разі потреби буде не так легко», — подумав він.

Меойці старанно прилаштували ці природні пилки на місце.

На галявині була лише одна стежка — нею вони і простували. Ця тиха галявина, на якій вони мали намір заночувати, могла стати для них пасткою: одна її половина була цілком темна, друга — залита яскраво-жовтим світлом — вістуном близької ночі. І довкруж — жодної пальми. Все свідчило, що вони в Азії: спека, величезні дерева з червоними стовбурами, мертва тиша, сюркотіння міріад комах і час од часу поодинокий крик птаха, який перелітав на вищу гілку, — від цього віяло якоюсь урочистістю. Глухі пташині крики нагадували стоячу воду. Нагорі поволі гойдалася гілка, і над усією цією рослинністю, яка збігала до покритих імлою проваль, на тлі вже згаслого неба вирізнялися гори. Якби не стежка, то здавалося б, що тут ніколи не ступала людська нога. Меойці, мов велетенське дерево, поточене ша-шіллю, таїли в собі підступ і лукавство. Хитрощі, невідоме для європейців потаємне життя і незрозуміла обережність були великою загрозою для трьох чоловіків без охорони, яких провадив зовсім чужий провідник. «Тоді навіщо ці стріли й ліани? — подумав Клод. — Навіщо так захищати галявину? Чи не хоче, бува, Грабо таким чином гарантувати собі волю?» Ніби відчувши його неспокій, Перкен відразу обізвався: