Королівська дорога

— Тепер, як ніколи, я розумію, що йому начхати на смерть...

— Він боїться не смерті, боїться бути вбитим. Він просто ігнорує її. Не страшно, як не дивно, отримати кулю в голову! — І вже тихіше Перкен продовжив: — Дістати кулю в живіт — набагато гірше... Бо доведеться помучитись... Ви знаєте не гірше від мене, що життя позбавлене будь-якого сенсу. Навіть якщо живеш один, то все одно долі тобі не уникнути... Ви розумієте: смерть існує, як... незаперечний доказ абсурдності життя.

— Для кожного?

— Ні для кого! Вона не існує ні для кого. Мало хто зміг би жити... Насправді всі думають про... Як би це сказати, аби ви краще зрозуміли? Про те, щоб бути вбитому. Саме так. Але це нічого не значить. Смерть — це цілком інакша річ, цілком протилежна. Ви ще надто молодий. Я ж збагнув її, коли побачив, як старішає дружина... Я вже вам розповідав про Сару. Якщо цього замало, скажу ще: коли я вперше відчув себе безсилим...

Ці слова Перкенові було так важко витискувати з себе, як виривати з землі переплутане цупке коріння:

— Я НІКОЛИ НЕ БОЯВСЯ СМЕРТІ... Старості — так. Особливо, якщо ти віддалений од інших. Виродження. Мене гнітить — як би це пояснити — моя людська поведінка... Хай я старішаю, а це жахливо. Час роз’їдає мене, мов рак... Час — володар життя. Всі ці гидкі комахи лізуть до лампи, бо їх вабить світло. Терміти живуть у своїх термітниках, бо ті привабили їх. А я не хочу бути привабленим.

Довкола чувся таємничий шурхіт — так щоночі в джунглях оживало дике життя. Більше Клод не мав сили запитувати — слова, які зринали в його свідомості, плинули повз Перкена, ніби якась невидима підземна річка. Чи не шукав, бува, цей чоловік, віддалений безмежними джунглями від усього світу, яким володіють лише розум та істина, поряд з Клодом якогось людського існування на противагу привидам, що ховалися в темряві? Він витяг свій пістолет — по стволу тьмяно ковзнув промінчик світла.

— Все моє життя залежить від того, що я подумаю, коли захочу встромити дуло собі в рот і натиснути на цей гачок. Справа в тім, як мені це розцінювати: як самознищення чи як дію. Життя — це матерія, отож треба знати, що з неї робити, хоча, якщо сказати чесно, з неї ніколи нічого не роблять, але існує декілька способів нічого з неї не робити... Аби жити якимсь чином, треба покінчити з його погрозами, падінням і тому подібним. Пістолет — то чудова гарантія, бо вбити себе легко, якщо, звичайно, смерть є засобом. Ось у чому сила Грабо...

Ніч тихенько спустилася на нетрі, раптово сповивши землю непроглядною пітьмою. Над багаттям, яке ледве палахкотіло, линули і відразу губилися чисті й монотонні голоси двох тубільців. Зовсім поруч з ними масивний будильник точно відлічував безконечну тишу джунглів. Своєю постійністю, незаперечністю, яка притаманна всім механічним предметам, цей годинник більше зв’язував Клода з людським життям, аніж вогонь і голоси. Його думка проясніла, проте все ще була під впливом надприродної величі, навіюваної ніччю та вогнищем. Здавалося, все довкола прагнуло переконати його в людській нікчемності.