Сестри Річинські. (Книга перша)

— А ти йому ще й перини з сіна жалкуєш? Та в тебе не один наймит повідморожував собі п'яти.

— А ти хотів би, щоб жодної різниці не було між газдою й наймитом?

— А певно, що різниця мусить бути між бідним й багатим. То ти, Штефанику, не хочеш бачити тієї різниці, коли кажеш, що всі українці рівні…

— А… а… то по… по… політика… а це наймити. Це моя хатня справа, розумієш, мой?

— Аякже, розумію! А що то було, політика чи хатня справа куркулів, коли тоді, коло читальні — пригадуєш собі! — на стрітення — твої кумпани побили Миколу Івана Лісного, що треба було аж до шпиталю везти?!

— А я теж дав півзлотого… мой. Таж за півзлотого в мене парубчак цілий день картоплю збирає… Маю свідків, мой, — хто бачив, як Штефан Курочка давав півзлотого на шпиталь Миколі Івана Лісного?

— Ти мені не заговорюй зуби своїм півзлотим.

Мартинчук, що досі вів розмову у жартівливому тоні, різко підвищив голос. Хотів був сплюнути спересердя, але, глянувши на лантухи з мукою, відштовхнув тільки від себе ковбасу, за яку заплатив Курочка.

Ти вже й свідками обклався, але тих п'ятдесят грошів не врятують тебе! Це я тобі кажу, і нічого не допоможуть тобі й твої свідки. Нічого… нічого… Щораз то краще… Дотепер мали-сьмо польську пацифікацію, а тепер маємо вже свою, українську… Аякже, пане Курочко, свій до свого по… свої буки. Дасть бог надію, що незадовго діждемося і своєї, української, Берези Картузької…

Курочка вже п'яний. Його раз по раз клонить до сну. Голова падає то на власні груди, то на плече сусіда. Та слова «Береза Картузька» зразу ж протвережують його:

— Я не хочу, мой, Берези Картузької! Я не хочу комуни, а чого ті шмаркачі хочуть? Га, ти не скажеш? Комуну завести? Поле в мене відібрати? Іти проти… проти уряду? Ха-ха-ха… То така глупота, Мартинчуку, ти чуєш, Мартинчуку, то така глупота, як би я, мой, збирався плечима хату розвалити. Ти скажи їм, мой, що Штефан Курочка казав, що їх комуна — глупота. Скажи… ха-ха… що Курочка сміється з них… най знають. Скажи: Штефан казав, що ви дурні… а ваша комуна… ха-ха-ха… дуренство…

— Та най тобі буде дуренство! Але я б хотів, щоб ти відповів мені тільки на одне питання: що це таке, що тим дуренством зацікавився весь світ? Міг дехто в нашому селі здуріти… Не дивно було б… люди ми, рахувати, темні й малоосвічені. Але ж бо такі дурні знайшлись і у Львові, й у Варшаві… І у Кракові… Та коби хоч самі лапсердаки, але поміж тими, що здуріли, є й учені люди… Ну, хай би Польща… Але, як читаємо по газетах, голос подають комуністи і в Італії, і у Франції, і в Іспанії, і десь аж у Індії… І десь аж на тій, біс його знає де, аж на Кубі… То як? Можливо таке, щоб весь світ здурів? Що ти мені скажеш на це?

Курочка лупнув оком, ляснув язиком, ніби хотів щось сказати, а вкінці махнув рукою, дурнувато засміявшись:

— А ти що? Піп, аби я тобі всю правду казав? А як мені не хочеться тобі відповідати? То що тут — суд? А язик у тебе, мой, гострий… але то нічого… він тебе однаково не врятує від шибениці… А заки… заки ще повиснеш — ти чуєш, що Штефан Курочка говорить? — заки повиснеш — ти видів, як висів Ілько? — то я тобі скажу: двом нам… завузько в одному селі… Або ти… або я… або я… або ти, а обом нам завузько!