Сестри Річинські. (Книга перша)

Та чарка вже налита. Куці, товсті пальці Курочки не дуже впевнено держать чарку в руці, тож горілка в ній хлюпочеться і ллється через вінця. А то гріх, бо ж то не вода, а людська праця.

— На, мой, пий, небого! Пий, доки я добрий!

— Йой, якось-таки не можу…

Курочка підсуває Ільчисі чарку просто до рота.

— Пий, а то виллю тобі за пазуху!

Торкнулася пальцями чарки. Чарка затремтіла в руці, горілка потекла по підборіддю, але все ж таки вчула її, пекучу, Ільчиха в горлянці. Проковтнула, закашлялась, вхопила шматок хліба, затулила ним ніс, аж тоді витерла рукавом губи і підборіддя.

І в ту хвилину відчула, як горілка зогріла їй кров.

— От тепер, мой, можемо вже й говорити з тобою! Сідай собі, небого, отут біля мене!

— Та дякую красно, — відпрошується Ільчиха, наче не він у неї, а вона в нього гостем була, — я собі отутечки на крайчику присяду.

— Так от, слухай, небого, прийшов я до тебе не за пустим, а, можна сказати, у свати.

Багач наївся, напився та й глузує собі з бідної вдовиці! Він сміється з неї, а вона підтакує, бо ж сказано: чия пляшка на столі, того правда в селі!

— Хліба-солі не цураюся, — сміється Ільчиха вимушено, — але не знаю, за кого ви гадаєте мене сватати? Сина у вас немає, та й замолода була б для нього. Жінка ваша, коби здорові були, ще жива…

Курочка починає колупати в носі. Він незадоволений такою балаканиною. Спересердя випиває ще порцію горілки.

— Ти собі гадаєш, що я не маю нічого іншого робити, як тут жартувати з тобою? Я направду, Ільчихо. Що тут багато говорити? В тебе є син, в мене є донька.

Руки Ільчихи як лежали на столі, так поволеньки осунулися на коліна.

Боженьку ласкавий, чи не причулося їй часом? Ще повірить здуру й виставить себе на сміх, що пізніше в сімох водах не обмиється? Але як же ж їй бути? Ану ж Курочка не жартує? Що робити, щоб він ще раз повторив сказане?

— Жартуйте собі здорові, Штефане, — ніби посміхається, а вся аж горить. — Такого ще не було, щоб газда сам приходив свою дочку за наймита сватати.

Сказала отаке, та чи добре зробила? Холодна роса виступила на чолі.

— Ти, мой, не вчи мене, бо я й сам знаю, що такого не бувало. А тепер, чуєш, Курочка покаже, що він може те дозволити собі, чого не бувало. Я роблю те, що хочу, бо я маю силу, бо я перший багач у селі, зрозуміла? Пий, небого, пий, свахо, бо тепер ми вже всі свої! Бачиш, дітей у мене вже більше не буде. Одна Доцька в мене, та й та плохого здоров'я. Ади, говорю правду, як воно є, ніц не затаюю. Але це нічо, мой, що в неї небагато здоров'я, зате в неї багато поля. І тому я хотів би, щоб вона мала того, кого любить. Можу я за свої гроші зробити своїй дитині таку приємність чи не можу? А кому це не рехт[49] то хай поцілує Курочку в те місце, звідки ноги виростають. Гага! Мені поля не треба! Мені треба газди до поля, а не поля! А твій Дмитро мені до вподоби. Файний хлопець, потульний[50], акуратний. Хто мені має наказувати, кого в приймаки брати? Кого хочу, того й візьму!.. А ти чого мовчиш? Роззявила рот і мовчиш? А до мене — не хочеш ближче? Ануко ходи сюди, най придивлюся до тебе! Та ти ще й не така стара будеш, як виглядаєш! Скільки тобі буде? На покрову сорок вісім? Га-га! Але ти таки направду ніби боїшся мене… Скажи, скажи, нарешті, й своє слово на те, що тут чула. Ти ж, як не є, мама якась своєму парубкові.