Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Не знаю, — правив своєї капітан Джемі.— Коли в людини такий слабкий пульс, що аж треба фахівця, аби його знайти, то…
— Я сам пройшов усю цю науку у пекельній сорочці,— ошкірився Гачінс. — Я змушував вас, капітане, розв’язувати мене. Ви вже гадали, що я вмираю, а я ледь стримувався, щоб не засміятись вам у вічі.
— А ви що гадаєте, доку? — спитав Есертен.
— Кажу ж вам, серце працює чудово, — відповів той. — Звісно, воно послабло, але цього й треба було сподіватись. Гачінс, мабуть, має слушність. Стендінг прикидається.
Великим пальцем він підняв мені повіку. Я мимоволі розплющив друге око й глянув на їхні голови, що посхилялись наді мною.
— Що, не казав я вам? — зрадів Джексон.
Я зібрав усю силу волі, натужився так, що мало не тріскала шкіра на обличчі, і всміхнувся.
Вони піднесли мені води, і я почав жадібно пити. Не забувайте, що коли я лежав отак, безпорадний, на спині, мої руки, витягнені вподовж тіла, також були стиснуті в пекельній сорочці. Мені запропонували їсти — сухого в’язничного хліба, — але я відмовився, похитавши головою, і заплющив очі, показуючи присутнім, що вони втомлюють мене. Біль від мого часткового воскресіння був нестерпний. Я відчував, як тіло моє поверталося до життя. На шиї й на грудях у тому місці, де було серце, починало колоти, немов голками. Але в голові не згасала згадка, що Філіпа чекає на мене у великій залі, і я хотів якнайшвидше втекти назад туди й вернутися до того пополудня й ночі, що я пережив у давній Франції.
Мої тюремники ще стояли навколо мене, проте я вже почав натужуватися, щоб вилучити зі своєї свідомості ту частину тіла, яка вже оживала. Я квапився померти, але голос Есертена стримав мене.
— Може, ти маєш які скарги? — запитав він.
Я боявся тільки одного, — щоб вони не розв’язали мене, тому моя відповідь була не порожніми хвастощами: я хотів застерегти себе.
— Ви могли б стягти мене тісніше, — прошепотів я. — Мені незручно, бо занадто вільна сорочка. Я гублюся в ній. Гачінс — тупак і дурень. Він не тямить, як треба зашнуровувати. Поставте його пильнувати ткацьких верстатів, начальнику. Він кращий майстер непотрібної праці, ніж теперішній наглядач; той хоч тупак, але не дурень. А тепер вимітайтеся всі геть, коли не вигадали мені ще якоїсь підлоти. А коли вигадали, то лишайтесь. Лишайтеся, прошу вас, коли вважаєте, що своїм куцим розумом годні вигадати мені нове катування.
— Ну, хіба він не зух, не справдешній зух? — не промовив, а проспівав лікар Джексон, як медик захоплений надзвичайним феноменом.
— Ти, Стендінгу, таки диво! — сказав начальник в’язниці.— Ти маєш залізну волю — проте я зламаю її, далебі, зламаю!
— А ви маєте кроляче серце, — відповів я. — Якби вам дати хоч десяту частку тих пекельних сорочок, що я мав у Сан-Квентіні, то воно б давно вже вискочило крізь ваші довгі вуха.
Я влучив, як у яблучко. У начальника справді були надзвичайно довгі вуха; я певен, що вони зацікавили б Ломброзо [13].
— А щодо мене, — казав я далі,— то мені чхати на вас. Я не бажав би для вашої ткацької майстерні гіршої долі, ніж та, якби ви самі стали керувати нею. Ви звалили мене й вилили на мене всю свою лють, — і що ж? Я досі живий і сміюся вам у вічі. На що ви здатні? Навіть убити мене не можете… Не годні. Та ви, мабуть, не могли б убити й зацькованого щура, навіть справжнім динамітом, а не тим, вигаданим, що, по-вашому, я десь заховав.
— Більше нічого? — запитав він, коли я скінчив.
Раптом у голові мені промайнув спогад про те, як я відповів Фортіні, коли той нахабно зачіпав мене.
— Забирайтеся геть, ви, в’язничні собаки, — сказав я, — скигліть собі десь в іншому місці.
Для Есертена, начальника в’язниці, такі кпини з уст безборонного в’язня мусили бути страшною образою. Він зблід з люті і погрозив мені тремтячим голосом:
— Ну, Стендінгу, богом клянуся, що я тебе вхоркаю!
— Ви можете зробити лиш одне — стягти тісніше цю страшенно вільну сорочку. А коли не хочете, то забирайтесь геть. Про мене, можете не з’являтися цілісінький тиждень або й усі десять днів.
І що більше міг зробити начальник? Яку кару застосувати до в’язня, що зазнав уже найгіршої? Але він, мабуть, хотів мені чимсь погрозити, бо почав щось казати, та я, скориставшись із того, що мій голос трохи зміцнів, затягнув: «Співай ку-ку, співай ку-ку», і співав, аж доки за ними з гуркотом зачинилися двері і заскрипіли засуви.
РОЗДІЛ XII
Тепер, коли я добре затямив собі Морелову штуку, вона стала для мене легкою, і я знав, що далі буде ще легша. Тільки знайти лінію найменшого опору, — і з кожною повою спробою мені легшатиме. І справді, як ви побачите, з часом я міг просто машинально перебиратися із Сан-Квентінської в’язниці в інші життя.
13
Ломброзо, Чезаре (1835–1909) — італійський психіатр і криміналіст, творець теорії так званої «вродженої злочинності».