Твори в п'яти томах. Том V

Данило Якович тим часом замислився. Він потер собі ніс, потім вухо, оглянув Петра з ніг до голови. Скоса зиркнув на Ганну, яка все ще сміялася, на засмученого Богдана, що вперто мовчав, наче вся ця розмова не обходила його. І тоді сказав цілком серйозно:

— Щодо різних технічних чудес, то мені поки що цього не треба. Я, голубе мій, люблю, щоб усе йшло по порядку. Як заплановано програмою, так нехай і буде. Одне слово, без чудес. А проти твоєї лекції не заперечую. Розкажи нам, що саме всякі там учені, ну, науковці, чи як їх там, що вони встигли зробити досі.

— Та ми ж краще зробимо, — засміявся Олд-Бой.

— Е ні, те, що ти з своїми хлопцями зробиш, ми ще побачимо. А от цікаво довідатися, що саме було зроблено до тебе. От що. А ми тоді порівняємо. Розумієш, щоб було чим контролювати, — підморгнув Данило Якович Ганні, — а то він зробить тут те саме, що робили й до нього, а нам скаже, що винайшов сам, хе-хе!

Запальний Олд-Бой уже ладний був образитися, розгніватись: ач, яке недовір’я. Але, побачивши веселу усмішку Ганни та лукаве обличчя Данила Яковича, зрозумів, що це жарт.

— Бач, як у роботу беруть? — звернувся він до Богдана. — Ти не думай, що це тільки мене. Це й тебе стосується, і Сашка, й Люки.

— А що? — перепитав Богдан.

— Та от, директор хоче щось на взірець соцзмагання влаштувати. Сашко працюватиме коло зерна, ти з товаришкою Тетяною…

Богдан закашлявся так сильно, що аж почервонів. З Тетяною. З Тетяною Гарбузенковою! З отією кремезною жінкою — працюватиме він, Богдан! От коли не щастить, то й справді нічого не виходить, хоч плач!