Твори в п'яти томах. Том V
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #5
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том V». Краткое содержание книги:
В цьому томі подано тільки вибрані оповідання. Всі вони друкуються з деякими змінами та виправленнями.
Втім, Петро безжалісно відповів:
— Може, ти про щось і мріяв, то твоя справа. А курей візьму на себе я. Адже я виконав твоє прохання щодо корів?.. Отож так і буде. Ходімо, Ганно, подивимося. Ви покажете мені, які у вас тут є породи курей?
— Охоче!
І вони вийшли з лабораторії. Ганна приязно махнула Богданові рукою, проте він не встиг навіть відповісти, бо Олд-Бой занадто швидко й щільно зачинив за собою й Ганною двері. Богдан тільки зітхнув: і чого я такий нещасний? У людей, як у людей, вони кохають, і їх кохають… і все гаразд… А тут… Така чудова дівчина, і все нібито йшло як слід, і раптом — якась Тетяна… Ох, і не щастить же мені!
— Хто там? — раптом згукнув він, знову почувши стукіт.
У дверях показалося насторожене обличчя Андрія Антоновича. Старий оглянув лабораторію, впевнився, що в кімнаті, крім Богдана, нікого нема і, задоволено посміхаючись, увійшов, старанно зачиняючи двері.
— Ну, ось, нарешті, ніхто не заважатиме… голубе мій, починай! — приязно сказав він.
Богдан знову зітхнув. Проте обіцянку треба було виконувати, хоч саме тепер Богданові було зовсім не до цього. Андрій Антонович уже сів біля столу, склав на животі руки й повернувся блискучою лисиною до лампи:
— Ти ж її як слід, — наказував він, — щоб узяло…
Богдан не слухав старого. Він автоматично ввімкнув установку, думаючи зовсім про інше. Коли клацання компресора довело, що інфразвук подано, він повернув вимикач генератора, зачекав, поки не з’явилися фіолетові іскри, і тоді скерував рефлектор на голову Андрія Антоновича.
“Чорти його знають, яка напруга і яка сила інфразвуку тут потрібні, — думав він. — А Ганна пішла з Олд-Боєм… бач, йому хочеться знати породи курей!.. Напруження генератора… ну, спробуймо, спробуймо!.. І на дідька мені ці корови з якоюсь Тетяною? Як не везе, то й не везе!.. Ага, так яке ж краще напруження?.. А хіба я знаю?..”
Андрій Антонович засовався на стільці:
— От, от… Чую, теплішає!
— Та сидіть уже не ворушіться. Бо можу обпалити, — суворо сказав Богдан. Він нарешті опанував себе і почав міркувати вголос: — Якщо ми зерно опромінювали слабим промінням тридцять секунд, то й голову треба опромінювати таким самим промінням не довше, як… а звідки мені це знати?.. Мабуть, сорок п’ять секунд вистачить. Приблизно так, як того кота… трошки інфразвуку, і все… хай, зрештою, буде так!
Годинник розмірено відраховував секунди. Ось уже тридцять секунд… тридцять три… Андрій Антонович трохи занепокоївся:
— Ой, немов припікає!
І саме цієї миті Богдан випадково поглянув у вікно. Він побачив: у дворі йшли Олд-Бой і Ганна, чорноока красуня Ганна. Вони весело про щось розмовляли. Мабуть, Петро сказав щось дотепне, бо Ганна засміялась і махнула на нього рукою. Але Олд-Бой замість спинитися підхопив Ганну під руку й повів далі, немов показувала радгосп не вона йому, а він їй. Богдан сумно похитав головою:
“У всіх, як слід… От і Олд-Бой залицяється. Та хіба ж це не зрозуміло? З такою дівчиною! Не я, не я, а він! Отаке моє циганське щастя!”
Чому саме “циганське” — Богдан не встиг подумати. Бо Андрій Антонович підстрибнув як м’яч і помчав до дверей, схопившися за голову. Він був розлютований і кричав не своїм голосом:
— Та що ти, спалити мене хочеш, чи що? Ой!..
Богдан глянув на годинника і зрозумів, що забагато опромінював, захопившися власними думками: опромінювання тривало вже понад хвилину. Андрій Антонович тупцяв на місці і аж стогнав:
— Ой, не чую голови! Ой, лихо моє!..
— Почекайте, Андрію Антоновичу… Ц-це не те… я… — розгубився Богдан, підбігаючи до нього.
— Де там чекати! Ой!.. Обпалив усю голову! Ой!
Але Богдан уже опанував себе. Він роздивлявся лисину Андрія Антоновича так само спокійно й зацікавлено, як оглядав би перший-ліпший опромінений предмет. Більше того, не слухаючи лементу Андрія Антоновича, Богдан силоміць одтягнув його руки від голови, придивляючись до трохи обпаленої шкіри. Нічого, нічого, думав він, не так страшно, як мені спочатку здалося… Нарешті, він усміхнувся й сказав заспокійливо:
— Андрію Антоновичу, не хвилюйтеся. Все гаразд!
— Як так гаразд, скажений ти хлопець?
— Навіть більше ніж гаразд, — вів своє Богдан. — А ви підійдіть до дзеркала і подивіться!
Поклавши руки в кишені, Богдан гордо дивився, як Андрій Антонович, охаючи й стогнучи, підійшов до дзеркала, як повертався то праворуч, то ліворуч. Дивно, але Андрій Антонович уже не стогнав.
У дзеркалі було видно, як потемнішало його сиве волосся. Та й сама лисина втратила жовтуватий колір, вона стала майже коричнева. Було помітно, що шкіра вкрилася м’яким ніжним пушком. Коричневий пушок вкривав усю лисину.