Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»]

Підійшов до розчиненого вікна, через яке Лиходід помітила білу «Волгу». Справді, місце стоянки машини проглядалося непогано. Хаблак запитав у жінки:

— Де стояла «Волга», яку ви помітили вчора ввечері?

Лиходід перегнулася через підвіконня, уважно роздивилася, наче бачила все вперше, лише потім показала на буз-кові кущі.

— Он там, біля рогу видавничого будинку.

— Номерів не запам’ятали?

— Звідси не видно. Та й темно було.

— Біла «Волга»?

— Точно. Колись я їздила точнісінько на такій. Навіть подумала: Іван Васильович завітав. Новий директор фірми, — пояснила. — Та кому я потрібна? Колись ми ветеранів поважали, листівки писали й подарунки купували, а що він, тридцятирічний, розуміє? Одне слово — молодь…

Хаблак не зовсім поділяв украй песимістичне ставлення Євгенії Яківни до сучасної молоді, його самого в управлінні ще називали «молодим кадром», проте не став заперечувати Подумав лише, що йому сьогодні щастить на свідків — обидві жінки при зовнішній абсолютній несхожості чимось були подібні одна до одної, либонь, невдоволенням нинішньою долею й непригаслою енергією — Старицька хоч бавила онучку, а Євгенія Яківна мешкає сама, а що може бути гірше за самотні вечори в порожній квартирі на старості років?

Хаблак швидко з’ясував, що біла «Волга» справді, як твердила й Старицька, під’їхала десь близько восьмої години і зникла хвилин через п’ятнадцять. Правда, Євгенія Яківна не бачила хлопця, який спілкувався з шофером, пояснивши, що в цей час перевдягалася.

Власне, зустріч з Євгенією Яківною не додала нічого до вже почутого, але те, що Лиходід бачила, як від’їжджала «Волга» й запам’ятала, що це сталося за кілька хвилин до восьмої (за хвилину чи дві, уточнила вона) мало дуже велике значення й зміцнило намір Хаблака одразу порозмовляти з редактором Власюком. І не просто так, як учора у видавництві, а в офіційній обстановці, в управлінні.

Капітан послав за Власюком Зозулю, а сам поїхав до карного розшуку.

Вчора Хаблак трохи заздрив Власюковим американським джинсам і жовтій шкіряній куртці, а сьогодні той з’явився у вельветовій «трійці» темно-зеленого кольору і таких же туфлях, трохи світліших, але, певно, також з Бонна чи Гамбурга. Капітан чув, що найкращі вельветові костюми шиють саме там, а може, у Франкфурті? Зрештою, це не мало значення — звідки костюм, головне, темно-зелений вельвет якось підносив Власюка, тепер Хаблак не уявляв собі Андрія Віталійовича інакше як у піжонському одязі, хоча, чесно кажучи, Власюку було ще далеко до баченого колись капітаном неймовірно «розкішного» грузина в Піцунді.

Той стояв у центрі селища біля скляного гастроному весь у шкірі: чорний довгий шкіряний піджак, чорні шкіряні брюки, черевики на високих підборах, у техаському капелюсі з широкими крисами, в картатій сорочці з краваткою-хусточкою — стояв і недбало крутив навколо вказівного пальця ключами від автомобіля з купленим у приватника брелоком. Кажуть, так на Кавказі спокушають наївних дівчат.