Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»]

Зараз Хаблакова бабуся разом з дочкою мешкала в Ростові. Сергій з дядьком двічі їздив до неї, запрошував до себе, але бабуся страх як боялася поїздів, не кажучи вже про літаки, й нікуди не виїздила з Ростова, на околиці якого мала невеличкий будиночок. Усе її життя обмежувалося городом і кількома фруктовими деревами, що росли на ділянці.

Хаблак урочисто прилаштував фото прадіда на почесному місці — на полицю стелажа з книжками, стояв і дивився на фото цього зовсім незнайомого чоловіка, який заклав колись основи їхнього роду Хаблаків, дивився на прадіда, а думав про батька, прадід не бус йому байдужий, однак не знав його зовсім, а батька пам’ятав, погано, але пам’ятав — як пестив його батько і як полюбляв він перекидатися по батьковій спині: либонь, батькові було боляче, повернувся з фронту весь зранений, хворів, а невдовзі й помер, але нічим і ніколи не виказував, що син робить йому боляче, певно, саме цей біль і приносив йому насолоду, від кого й терпіти, як не від сина?

Прадід чимось нагадував батька, такий же високий і тонкий, ледь помітна, зовсім батьківська, іронічна зморшка торкалася його вуст.

Портрет батька стояв поряд на стелажі, перед ним Сергій ставив завжди квітку, одну квіточку в маленькій вазочці. Взимку, коли не було квітів, ставив листочок чи гілочку — був переконаний, що батько знає про його синовню вірність, зрештою, може, й не був переконаний остаточно, але так легше жилося, і Сергій не поважав би сам себе, якби зрадив цій звичці.

Хаблак подумав трохи й поставив фото прадіда поруч із батьковим, з іншого боку вазочки. Батько схвалив би цей вияв синової вдячності — Сергієві навіть здалося, що тато посміхнувся підбадьорююче, його славетний батько, найбільший авторитет у всьому світі.

Дядько Тихін помітив цей племінників жест і розчулився, бо вилив у чарку останні краплини горілки, став поруч Сергія й мовив нараз зовсім чужим голосом, в якому бриніли сльози:

— За тебе, діду мій, і щоб ти простив мене…

Випив горілку одним ковтком, Сергій подивився на нього здивовано, й дядько раптом якось по-дитячому схлипнув, обтер очі тильним боком долоні, потім махнув рукою й потяг племінника на диван. І швидко, наче боявся, що його зупинять, не дадуть виговоритися, а може, щоб не зникла думка, не тенькнула, як струна, що обірвалася від необережного доторку, почав:

— Отак воно трапилося, Сергійку. Нікому не розповідав, тільки тобі, племінникові, і можеш засудити мене, навіть засудиш, та що вже поробиш, мушу розповісти й розповім. Бо ти крадіжками займаєшся, злодіїв ловиш, ну і я тобі про крадіжку… Воно, правда, не зовсім і крадіжка, ніхто не судить за це, крім мене самого. Але ти збагнеш. Ми з твоїм батьком знаєш як були — нерозлийвода, він старший на два роки й захищав мене завжди… Антін і розумний був, і хоробрий, вчився першим відмінником і в училище одразу екзамени здав. Жили ми з бабусею твоєю Федосією й прадідом — нехай земля йому буде пером — на Печерську коло базару, була така Велика Шиянівська вулиця, тепер вона зветься, здається, Копиленківською, й нові будинки на ній, а тоді стояли одноповерхові халупи, весь Печерськ за базаром був забудований такими — що хочеш, київська околиця, трохи далі навпроти нинішнього Суворовського училища вже городи починалися.