Гордість і упередженість

— Шкода, що ви так вважаєте; але раз так, то нам, принаймні, не бракуватиме теми для розмови: ми зможемо порівняти наші розбіжні думки.

— Та ні — я не можу говорити про книжки під час балу, бо мої думки ввесь час зайняті чимось іншим.

— У таких випадках ви завжди переймаєтеся тим, що відбувається саме в цей момент, чи не так? — запитав Дарсі з виразом сумніву на обличчі.

— Так, завжди, — машинально відповіла Елізабет, бо думки її полинули кудись далеко, а коли вони невдовзі повернулися до неї, то вона несподівано вигукнула: — Пам'ятаю, як колись ви, містере Дарсі, сказали, що майже ніколи й нікому нічого не прощаєте і що коли ви вже сформували негативне ставлення, то ніщо не змусить вас його змінити. Сподіваюся, таке ставлення ви формуєте з належною обережністю?

— Так, — упевнено відповів Дарсі.

– І ніколи не дозволяєте упередженості засліплювати вас?

— Сподіваюся, що ніколи.

— Для тих, хто ніколи не змінює своєї думки, дуже важливо, щоб перше судження було правильним.

— Куди це ви хилите, дозвольте запитати?

— Нікуди. Я просто хочу більше дізнатися про вашу вдачу, — відповіла вона, намагаючись не виглядіти серйозною. — Я хочу її збагнути.

— Ну і як — успішно?

Елізабет похитала головою.

— Поки що я не просунулася ані на крок. Я чую про вас настільки різні думки, що це мене просто ошелешує.

— Я з готовністю повірю, — мовив Дарсі серйозним тоном, — що думки стосовно моєї персони дійсно можуть сильно різнитись; і я хотів би, міс Беннет, аби ви наразі не поспішали якось окреслювати мій характер, оскільки існують підстави побоюватися, що моя справжня поведінка може не задовольнити жодну з цих думок.

— Але якщо я не створю вашого портрета зараз, то іншої можливості в мене може більше ніколи не з'явитися.

— Я жодним чином не позбавлятиму вас такого задоволення, — холодно відповів Дарсі.

Елізабет не сказала більше нічого; потанцювавши ще деякий час, вони мовчки розійшлися. Кожне з них відчувало невдоволення, хоча і різною мірою, бо у своїй душі Дарсі плекав до неї вельми сильну симпатію, котра незабаром забезпечила їй прощення, а весь його гнів спрямувала проти іншої людини.

Не встигли вони розійтись, як до Елізабет підійшла міс Бінглі та з виразом напускного обурення на обличчі звернулася до неї в такий спосіб:

— Так значить, міс Елізо, наскільки мені відомо, ви у захваті від Джорджа Вікхема? Зі мною про нього розмовляла ваша сестра й поставила при цьому безліч запитань, тож мушу вам сказати, що цей молодик під час розмови з вами забув про дещо розповісти, а саме про те, що він є сином старого Вікхема, дворецького в маєтку покійного містера Дарсі. Як ваша подруга хочу, однак, порадити вам не приймати за чисту монету всі його твердження; бо його розповідь про погане ставлення до нього містера Дарсі — то є суцільна неправда. Навпаки, той завжди був до нього надзвичайно добрим, незважаючи на те, що Джордж Вікхем поводився з містером Дарсі просто ганебно. Я не знаю всіх подробиць, але мені дуже добре відомо: не вина містера Дарсі в тому, що він на дух не переносить навіть імені Джорджа Вікхема, і, хоча мій брат просто не міг не включити його у список запрошених офіцерів, містер Дарсі був надзвичайно радий, дізнавшись, що той вирішив відсторонитися. І взагалі — його приїзд до наших країв був нечуваним нахабством, не уявляю, як він зміг на таке наважитися. Мені дуже шкода, міс Елізо, що вам довелось дізнатися про гріхи вашого улюбленця, та чого ще можна було чекати від людини такого походження!