Гордість і упередженість

— Тепер ваша черга щось сказати, містере Дарсі. Я вже зробила зауваження стосовно танців, і тепер вам треба зробити якесь зауваження з приводу розмірів кімнати чи кількості пар.

Він усміхнувся і запевнив її, що скаже все, що вона забажає.

— От і прекрасно. Цієї відповіді поки що вистачить. Можливо, я потроху прийду до висновку, що приватні бали є набагато приємнішими за ті, котрі влаштовуються на громадських засадах. Але наразі давайте помовчимо.

— Значить, коли ви танцюєте, то розмовляєте, дотримуючись певних правил?

— Так, інколи. Треба ж хоч щось казати. Було б дивним не промовити ні слова цілісіньких півгодини. Однак для зручності декотрих розмову треба вести таким чином, аби співрозмовник не перенапружувався і говорив якомога менше.

— У цьому випадку ви керуєтеся власними почуттями чи вважаєте, що тішите мої?

– І те, і друге, — відповіла Елізабет грайливо, — бо завжди вбачала сильну схожість між способами нашого мислення. Ми обоє маємо відлюдькувату, небалакучу вдачу. Ми не любимо говорити, крім хіба що тих випадків, коли збираємося сказати щось таке, що ошелешить усіх присутніх і приказкою закарбується у пам'яті прийдешніх поколінь.

— Щось це не дуже схоже на вашу власну вдачу, — мовив Дарсі. — Наскільки це схоже на вдачу мою — судити не берусь. Особисто ви, напевне, думаєте, що намалювали достовірний портрет, чи не так?

— Я не можу судити про власні здібності.

Дарсі нічого не відповів, і вони мовчали, аж доки не почався другий танець. Тоді він запитав, чи часто вона із сестрами ходить до Меритона. Елізабет відповіла ствердно і, не в змозі перебороти спокусу, додала:

— Коли ви нещодавно зустріли нас там, ми саме знайомилися з одним молодим чоловіком.

Ефект від сказаного був миттєвим. Обличчя Дарсі набуло ще більш бундючного вигляду, але він не промовив ані слова; Елізабет же, докоряючи собі за власну нестриманість, побачила, що цю розмову краще не продовжувати. Нарешті Дарсі стримано заговорив:

— Містер Вікхем на щастя наділений настільки приємними манерами, що легко знаходить собі друзів. Чи зможе він так само легко забезпечити тривалість їхніх дружніх почуттів — то вже інша справа.

— Йому не пощастило втратити друга саме у вашій особі, — з притиском відповіла Елізабет, — до того ж таким чином, що від наслідків цієї втрати він страждатиме все життя.

У відповідь Дарсі лише промовчав; було видно, що він хоче змінити тему. В цей момент біля них вигулькнув сер Вільям Лукас. Він намагався пройти через низку танцюючих пар на інший бік кімнати, але, забачивши містера Дарсі, зупинився і дуже ввічливо вклонився, віддаючи належне його вмінню танцювати і його партнерці.