Кожен день – інший. Щоденник
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-305-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кожен день – інший. Щоденник». Краткое содержание книги:
У новій книзі лауреата Шевченківської премії Галини Пагутяк «Кожен день — інший» — щоденникові записи письменниці за 2011–2012 pp., в яких з великою художньою силою відображено її духовне світосприйняття та вміщено глибокі й цікаві спостереження, зроблені під час мандрівок від Урожа і Львова до Єрусалиму.
Четвертий день не видно сонця у небі, доводиться шукати його в іншому місці.
16.08.2012
Люди — не лихі, вони просто слабкі. За інших обставин вони були б і чесними, і правдивими, і навіть милосердними. Такі люди були в Німеччині перед тим, як Гітлер взяв владу. Страх викликає не лише паніку, примирення зі злом, а й бажання захистити себе приналежністю до вовчої зграї. Коли вожака вбивають і нема кому стати на його місце — це вже пік страху. Бо тиран встиг стати Богом, а смерть Бога — це вселенська катастрофа. Тому так важливо наважитись посміятись над тираном. Щодо України, то ми маємо не страх, а нагадування про минулий страх, яке продовжує деморалізувати суспільство. Найгірше те, що люди не усвідомлюють, куди вони йдуть, не розуміють, що порушують всі мислимі й немислимі моральні заповіді, єдине, чим вони можуть захиститися, — це кількістю грошей. Остання фраза стосується практично цілого людства, за винятком тих народів, які йдуть десь позаду цивілізації. Все важче не бути такими, як усі, але це єдине, що нас врятує.
Мені приснився сон, що я живу у якомусь будинку зі сходами, не відчуваю його своїм. А потім виходжу і на мене кидається пес, що прив’язаний ланцюгом. Він обриває ланцюг, збиває мене з ніг, і я опиняюся в непроникній темряві. Потім вертаюся до будинку, зачиняю за собою замок, досить нікчемний, двері так само старі й нікудишні, й раптом усвідомлюю, що цей дім таки належить мені. Тиха радість.
21.08.2012
Будинок з лихою славою, де колись син убив усю свою родину. Ніби до цього намовив його злий дух індіанського вождя. Звідти з’явилось безліч фільмів жахів, ну що ж, треба на чомусь заробляти. Але документальне кіно, чи книга — це вже інша річ. Один писака цинічно розповів, що напише книгу про амітівільську трагедію, щоб до кінця життя ніжитись на березі Тихого океану. Оскільки ця книга принесе йому мільйони. Йдеться не про пошуки істини, вона давно відома, а про звичайну спекуляцію на трагедії. Чим далі, тим більше цинізму. Я помітила, що уникаю нових фільмів. Ще можна дивитись фільми 90-х, найкраще — 70—80-х, в яких відчувається ще моральний стержень. Простежується тенденція до деґрадації. Демократія без десяти заповідей — ось що таке Амітівіль. Купка людей усвідомлює це, і з кожним роком вона тане.
23.08.2012
«Магелланова хмара» Станіслава Лема. Один із членів космічної експедиції втратив контроль над собою від хвороби і націлює пістолет на товариша. Той тихо питає: «Невже ти можеш вбити людину?» Чоловік затуляє обличчя руками, плаче. Звісно, він не може. 2069 рік за земним календарем.
Ніхто не будує нині ідеальний світ без насильства. Швидкість цивілізаційного потягу збільшується. У ньому чотири вагони, як чотири коні Апокаліпсису: захланність, неосвіченість, розбещеність і агресія. Попереду — смерть. Усе почалось наприкінці 60-х років.
26.08.2012
Три дні подорожі, яку, можливо, й подорожжю не назвеш, а відвідинами друзів і рідних.
Борислав. Ностальгійно-пізнавальна екскурсія. Скрипіння дверей у зруйнованому адміністративному корпусі фарфорового заводу. Величезний зал з калюжами води і потрощеними стільцями, простенька капличка з вигорілими від сонця образками на прохідній, руїни, які могли б ідентифікувати лише археологи. А далі — заросла травою залізнична колія і два станційні будинки: один розвалений, інший — новенький. Колишні нафтові свердловини на подвір’ях, обшарпані будинки ззовні, але всередині чудово збереглися дубові сходи й паркет у вестибулі. Повно квітів, яблука просто на землі, циганське дівча в пишній білій сукенці, невідь чим заклопотані люди, що вважають непристойним посміхатися на вулиці. Під усім цим — порожнеча, нафта, газ, озокерити, отруєні потоки. Нафтові качалки нагадують цих людей з їхніми механічними рухами…
Врешті я почала шукати залізні стовпи, що підпирають бориславське небо. Їх залишилось усього два: чавунні ручної роботи, з будкою для переодягання електрика внизу, трохи вкриті іржею, бо простояли сто років під дощами, а дощі не завжди невинні й чисті.
31.08.2012