Кожен день – інший. Щоденник
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-305-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кожен день – інший. Щоденник». Краткое содержание книги:
У новій книзі лауреата Шевченківської премії Галини Пагутяк «Кожен день — інший» — щоденникові записи письменниці за 2011–2012 pp., в яких з великою художньою силою відображено її духовне світосприйняття та вміщено глибокі й цікаві спостереження, зроблені під час мандрівок від Урожа і Львова до Єрусалиму.
Ким би вона була зараз? Ходила б у гості, в нічні клуби, плакала б за зіпсованим манікюром. Вона залишалась би такою жадібною до життя завжди. Я знаю чимало таких жінок.
Але листи в неї гарні, дуже емоційні і щирі. Вона передає в них усе, що думає у цей момент, не озираючись у минуле й не заглядаючи у майбутнє. Їй, по суті, байдуже, що про неї думають, адже вона виконує лише чужі бажання. Тож нехай інші дбають про її репутацію.
23.07.2012
Земля — це жива істота, але наскільки вона мисляча, чи, може, просто керується інстинктами. В наш час не може бути пророків, бо їх не сприймають. Чи існує товариство людей, які замислюються над тим, як врятувати Землю і заодно й себе, бо ми також частина землі? Вийшли з неї і підемо в неї. Хоча поводимо себе як насіння, занесене з космосу. Але тільки люди. Тварини — це рідні діти Землі, з ними легше знайти порозуміння.
Ось ці думки заважають мені думати про інші, проминальні речі.
Пригадую прочитане в дитинстві оповідання. Конан Дойля «Коли Земля зойкнула». Треба завдати комусь болю, щоб переконатись, що він живий. Мові, наприклад.
25.07.2012
Небо затягнуте сірим, парить, але дощу нема. Вчора ходила по траві: роса була якась липка. І боляче жалила кропива на старому єврейському цвинтарі у Щирці. Набрала з собою полину, везла жмут, притуливши до себе, ніби хотіла обгородитись гірким запахом від чогось. Таке відчуття, ніби це триватиме вічно.
27.07.2012
Неділя. Люди йдуть до церкви. Це видно по тому, що в них немає нічого в руках, і по цілеспрямованій швидкій ході. З дитинства я була від цього відлучена й так потім і не змогла ходити по неділях до церкви, коли це стало можливим. Того тижня треба піти замовити поминальну службу за маму й тата. У мами — день народження, у тата — день смерті. Я вже знаю, як це робиться. Наступної неділі мене не буде у Львові.
Богові треба нагадувати імена. Прізвища йому непотрібні. Я чомусь вірю, що від того, що у церкві помоляться за маму й тата, вони про це знатимуть. Хоч їхні стосунки з Богом завжди були складними. Однак мертвих не питають, чи потребують вони молитви. Знають, що вона не може зашкодити нікому. Вона — наче їжа для душі. І молитва, і пам’ять.
29.07.2012
Не можу натішитися книгою Юлі Мельникової «Львів самотніх сердець», така вона гарна і тепла. В Ізраїлі заново відтворили всі розписи Ходорівської синагоги, які використали для обкладинки. Якимось дивом у мене зберігся календар з цими зображеннями. Неіснуючі розписи для неіснуючого Львова. Ще одна ниточка, що пов’язує Львів з Єрусалимом.
Що мене найбільше приваблює в цій книзі — природність неприроднього. Сови переносять людей у повітрі, Шабтай Цві перетворюється на вужа, дібук нападає на хлопчину зі Стрия. Утім, це просто майстерність, яка не впадає в око. Є місця, що самі допомагають реалізувати потенціал уяви. Для Юлі це Львів, для мене — Уріж і Добромиль. Виникає містичний зв’язок людини з місцем. Добре, коли є засоби для його вираження.
А ще мене нестримно вабить Бібрка з її сабатіанцями. Чи вдасться мені знайти щось про них?
1.08.2012
Зневага до традиції — це вияв страху перед нею. Під цим кутом багато чого стає зрозумілим. Насамперед, люди традиції позбавлені відчуття меншовартості й краще захищені. Вони ходять по музеях, перечитують великих майстрів, слухають класичну музику. Цьому передує або гарне виховання, або самоосвіта. Проте жодної підтримки такі люди не мають. Вони живуть у своїх скафандрах або в крейдяному колі. Варто засумніватись, що світ за колом істинніший, і що треба кудись йти, і вже захист зруйнований.
Мені себе часом шкода, бо я руйную свій захист з вищевказаної причини і потрапляю в якісь дрібні пастки. Далеко я вже не зайду, мене стримуватиме моральний інстинкт, але я можу перестати обробляти землю у своєму колі й померти від голоду і спраги, і від неможливості бачити справді людські обличчя. І відсутність страху теж має свої вади: перестаєш співчувати тим, хто боїться. Можливо, настав час вибору, але я ще не здатна його чітко окреслити.
2.08.2012
Я й раніше бувала у селі Спас, де на Замковій горі — благодатне відчуття спокою і гармонії зі світом, ростуть дикі груші, напівдикі яблуні й цвіте материнка. Але тільки подивившись з гори Сторожньої зуміла побачити усю красу цього місця: і Дністер, і Бескиди. Нічого ворожого, самі лиш м’які обриси. І натовп людей, що прийшов на закладини пам’ятника королю Леву — такий самий приязний, розніжений під серпневим сонцем. Мене знову тягне туди, і я вже прораховую, як би вирватись найближчим часом і поблукати по цих горах. Так мало часу, він так нестримно біжить, на ходу перегортаючи маловартісні сторінки.