Доки світло не згасне назавжди
- Автор: Кідрук Максим Іванович
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- ISBN: 9786171272927
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Доки світло не згасне назавжди». Краткое содержание книги:
Прогулянка розслабила її. Заколисуючи в долонях пластянку з кавою, Рута заспокоїлася. Вчорашні нервові розмови з сестрою та матір’ю несподівано постали в іншому світлі, і поступово на місці пригнічених думок виникла ілюзія, нібито життя не таке складне, як здається, і навіть найважчі проблеми можна з легкістю вирішити. Ця небезпечна фантазія цілковито позбавляла страху перед неминучою відплатою за хибні рішення. Рута почувалася так, наче життя вліпило їй оглушливого ляпаса, а вона встояла, витримала удар – як доросла – і тепер готова до чого завгодно.
Звісно, вона помилялася. Життя ось-ось мало явити перед нею одну зі своїх найжорстокіших істин: найдошкульніший удар завжди отримуєш у момент найбільшого розслаблення.
Сестра зателефонувала за чверть до п’ятої. Не виймаючи навушників, Рута натиснула «Відповісти».
– Як ти? – запитала Інді.
Запитання видалося Руті безглуздим.
– Як що?
– Ну, як ти почуваєшся?
Уперше за багато років сестра по-справжньому розізлила її.
– Інді, я вагітна. Мені сімнадцять, і я, блядь, завагітніла. Це неначе дізнатися, що ти хвора на рак! У сімнадцять! Ось як я почуваюся.
– Ти не в школі?
Ще одне нелогічне запитання: вже майже п’ята, Інді відомо, що уроки закінчилися. А потім… у голові сколихнувся якийсь невиразний здогад, і Рута мимоволі напружилася.
– Чого ти питаєш?
– Мама телефонувала.
У грудях тьохнуло.
– І?
– Питала, чи я знаю, де ти.
Рутине серце стиснулося ще більше.
– Вона ж могла сама мене набрати.
У динаміку – тиша. Рута відчула, як до горла підкочує добре знайоме роздратування через те, що не бачить обличчя сестри.
– Інді, не мовчи. Вона щось іще говорила?
– Вона не просила телефонувати тобі, це я сама, ну… – Зрозумівши, що це виправдовування – не відповідь на поставлене запитання, Інді ніяково закашлялася. Потім додала: – Рут, іди додому.
Тієї миті Рутина млява підозра переросла в упевненість.
– Вона розповіла батькові? – Її обличчя немовби замерзло, дівчині не вдавалося поворухнути жодним м’язом.
– Я не знаю.
Рута вловила її – майже невловиму паузу перед відповіддю.
– Інді, скажи мені.
– Вона запитала, чи я не знаю, чому ти затримуєшся, запитала, де ти, і додала, що вони чекають на тебе.
Вони.
Рутине лице набуло жовтуватого відтінку.
– Бляха! – Затишна ментальна бульбашка, в якій дівчина ховалася впродовж п’ятигодинної медитації на Пагорбі Слави, несподівано луснула.
– Чому ти його так боїшся?
– Бо останнім часом він поводиться так, начеб єдина мета його існування – зіпсувати мені життя!
– Не треба так.
– Мені жопа!
– Мама знає, що робить.
– Ніфіга вона не знає! – Рута боролася з бажанням висмикнути навушники з вух, викинути телефон і чкурнути геть; з рота аж слина летіла. – Дарма я їй зізналася! І тобі не треба було розказувати!
– Охолонь. – Інді стримувалася. – Я на твоєму боці.
– Ти не розумієш, – заливаючись багрянцем, цідила Рута. – Ти вже три роки тут не живеш. Вони ненавидять мене. Обоє!
– Не мели дурниць! Особливо про маму. В її бажанні бачити тебе лікаркою немає нічого поганого. Вона за тебе горою стоїть.
– Це ти не мели дурниць! Ти не бачила її обличчя вчора. Вона навіть не накричала на мене, бо їй начхати. Уявляєш? – фрази накладались одна на одну. – Я розчарувала її, Інді, не виправдала сподівань, і тепер вона думає, що я зовсім якась нетямуща, не варта навіть того, щоб на мене голос підвищувати!
– Вони тобі не вороги. Ми сім’я. І ми повинні діяти як сім’я, розрулити це все разом. Сама ти не впораєшся.
Рутині очі спалахнули металевим світлом.
– Ну звісно, не впораюся! Я ж не знаю, що мені робити з моїм життям, а ви всі такі розумні та правильні!
Інді набридло їхнє пустопорожнє перегиркування, і вона втомлено промовила:
– Мені жаль, що я не можу бути поряд.
Рутине обличчя загострилося, вона вся напружилася, ніби очікувала на доторк розпеченого металу, а потім ураз поникла.
– Бляха, Інді… – Плечі опустилися, на очах проступили сльози. – Я так сумую…
– Я теж. – Інді безпорадно зітхнула. – Вибач. Якби могла, я приїхала б.
Рута шморгнула. Довго мовчала перед тим, як озватися.
– Усе нормально. Складай екзамен, я розберуся.