Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

— Мене звуть Юстас Бяклі, а це Джил Поул, — сказав хлопчик, — ми вже якось були в Нарнії, але дуже і дуже давно, більш ніж рік за нашим часом, і був тут хлопчина на ім’я принц Ріліан, та тримали того хлопчину ув’язненим у підземеллі, а простоквак Трясогуз якось устромив його…

— Ха! — вигукнув Тіріан. — То ви ті самі Юстас та Джил, що врятували короля Ріліана з чаклунського полону?

— Так, то були ми, — сказала Джил. — Тож він тепер король Ріліан? Звичайно ж, король, я і забула.

— Так, — відповів Тіріан, — я його нащадок у сьомому коліні. Він помер більш ніж двісті років тому.

— Уф, — Джил скривила личко, — ось що найстрашніше у поверненні в Нарнію.

Та Юстас продовжив:

— Тепер ви знаєте, хто ми, сір. А ось що трапилося з нами. Професор та тітка Поллі зібрали нас, «нарнійців», у себе…

— Ті двоє мені не знайомі, Юстасе, — сказав Тіріан.

— Вони двоє прийшли до Нарнії на початку часів, у той день, коли звірі почали говорити.

— Присягаюся гривою Лева! — вигукнув Тіріан. — Ці двоє? Лорд Діґорі та леді Поллі! З початку часів! І досі живі у вашому світі? Яке чудо! Але розповідайте ж далі!

— Не те що б вона була нашою рідною тіткою, — сказав Юстас, — Її звуть міс Пламер, але ми звемо її тітка Поллі. Тож вони двоє зібрали нас частково задля розваги — щоб вдосталь побалакати про Нарнію (бо більш ні з ким про такі речі балакати не можна), а частково тому, що Професору здалося, начебто ми чомусь потрібні в Нарнії. А потім, мов примара чи бозна-що, з’явилися ви, ваша величносте, майже до смерті нас налякали та зникли, не кажучи ні слова. Після того ми знали точно, що щось сталося. Наступним питанням було — як сюди потрапити, бо не можна ж просто захотіти і переміститися в інший світ. Тож ми добренько це обговорили, і Професор сказав, що єдиний шлях — то магічні кільця, ті самі, завдяки яким він і тітка Поллі потрапили до Нарнії багато років тому, задовго до того, як народилися ми. Ті кільця було зарито в садку одного з будинків у Лондоні (це наше велике місто, сір), а будинок — давно вже проданий. Тому постала ще одна проблема — як ті кільця здобути. Ніколи не здогадаєтесь, чим закінчилось. Едмунд та Пітер — Великий король Пітер, саме він розмовляв із вами, — поїхали до Лондона, аби пробратися до того садку рано-вранці, доки всі сплять. Вони перевдяглись у робітників, щоб, якщо хтось їх побачить, — вони сказати, ніби прийшли щось зробити з дренажем. Прикро, що мене з ними не було, — ох і славна ж, мабуть, була розвага! Здається, у них усе вийшло, бо наступного дня Пітер надіслав нам телеграму — це такий собі лист, сір, як-небудь потім поясню, — що вони дістали кільця. Наступного дня нам із Поул потрібно було йти до школи — ми досі вчимося. Тож Пітер і Едмунд мали зустріти нас на шляху до школи та передати кільця. Бачте, лише ми можемо потрапити до Нарнії, бо дорослим сюди шлях закритий. Тому ми сіли на поїзд — це така штука, на якій люди подорожують у нашому світі, схожа на багато зв’язаних між собою екіпажів, — а Професор і тітка Полі та Люсі поїхали з нами, бо ми хотіли побути разом так довго, як тільки зможемо. Коли ми під’їжджали до станції, де Пітер с Едмундом повинні були нас зустріти, і я видивлявся їх у вікно, стався якийсь страшенний ривок та шум — і ось ми в Нарнії, а ваша величність прив’язані до дерева.