Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
— Ставай-но сюди, молодчику, спиною до стіни. А ти, Діаманте, упни ріг у груди цього остраханського вояки, аби він і не здумав поворухнутися.
— Із задоволенням, сір, — кивнув Діамант.
— А якщо він таки спробує поворухнутися, устроми йому ріг у самісіньке серце.
За кілька митей пута, що стягували Діаманта, впали додолу. Тим, що від них лишилося, вони зв’язали вартового-нещасливця по руках та ногах, напхали йому в рота трави, підв’язали підборіддя, аби він не міг видушити ані звуку, посадили на землю та притулили спиною до стіни.
— Я не занадто чемно до тебе поставився, — вибачився він перед вартовим, — але на те була моя потреба. Якщо нам доведеться зустрітися колись ізнов, я, можливо, дам тобі змогу мені відплатити. А тепер, Діаманте, рушай за мною, але ступай тихо-тихо, аби нас нівроку не почули.
Лівою рукою він оповив звіра за шию, нагнувся та поцілував його в носа, і обоє друзів радо привітали один одного. Тихо-тихо, зовсім нечутно, вони повернулися до схованки, де на них чекали діти. Тут, під деревами, стояла зовсім непроглядна темрява, і Тіріан мало не перечепився через Юстаса, побачивши його в останню мить.
— Усе гаразд, — прошепотів Тіріан. — Непогано попрацювали. А тепер додому!
Вони розвернулися і пройшли вже кілька кроків, коли Юстас спитав: «Поул, ти де?»
У відповідь не пролунало ані звуку.
— Джил десь із вашого боку, сір? — спитав він короля.
— Що? — схвильовано перепитав Тіріан. — Хіба вона не біля тебе?
Від жаху в них мало волосся дибки не стало. Вони не наважувалися гукати її вголос і шепотіли її ім’я на всі боки так голосно, як тільки могли. Але даремно — відповіді не було.
— Вона кудись пішла, доки мене не було? — допитувався Тіріан.
— Я не бачив і не чув, як вона зникла, — похитав головою Юстас. — Але вона могла піти непомітно — ви ж і самі бачили.
Десь здалеку почулися приглушені барабанні дрібушечки. Діамант повів вухом туди, звідки чувся звук, та лише кинув:
— Гноми.
— Не виключено, що й ті гноми — віроломні зрадники, — крізь зуби процідив Тіріан.
— А десь зовсім близько до нас наближається щось на чотирьох копитах, — додав Діамант.
Люди і єдиноріг застигли на місці — занадто багато про що треба було потурбуватися, і ніхто не знав, що ж їм робити. Стукіт копит усе наближався. А потім, уже зовсім поруч, пролунав знайомий голос:
— Гей! Ви тут?
Дякувати небесам, то виявилася Джил.
— Де тебе носило! — пошепки гримнув на неї Юстас, який насправді добряче перелякався, коли її не виявилося поруч.
— У хліві, — видихнула Джил, але зовсім не перелякано, а немов приховуючи усмішку.
— Ах, — рикнув Юстас, — тож тобі здається, що це дуже смішно? Що ж, тепер мені нічого не лишається, як…
— Ви привели Діаманта, сір? — перебила його Джил.
— Так. Ось він. Але що то за звір із тобою?
— Це він, — відповіла Джил. — Але ходімо звідси подалі, доки ніхто не прокинувся! — вона знову пирснула зо сміху.
Ніхто не сперечався, бо вони вже й без того задовго лишалися у небезпечній місцині, а барабанні дрібушечки гномів, здається, чулися вже ближче. Вони кілька хвилин йшли на південь у цілковитій тиші, коли Юстас нарешті перепитав:
— Він? Що ти маєш на увазі?
— Підставний Аслан, — пояснила Джил.
— Що? — не стримав свого здивування Тіріан. — Де ти взагалі була? І що зробила?
— Дозвольте пояснити, сір, — заходилася розповідати Джил. — Щойно ви розібралися з вартовим, я вирішила, що непогано було б зазирнути у хлів та подивитися, хто ж насправді там ховається. Тож я підповзла до нього, без жодних зусиль відчинила двері й зазирнула всередину. Там, звичайно, було темно та стояв сморід, як і в будь-якому іншому хліві, тож я запалила світло, і — ви не повірите! — але нічого й нікого там не побачила, окрім цього маленького віслючка із прив’язаною до спини лев’ячою шкурою. Тож я вийняла свого ножа і наказала йому йти за мною. Насправді ж погрожувати йому не було ніякої необхідності — цей хлів йому й самому вже поперек горла став і він охоче пішов зі мною сам, правда ж, Вертику?
— Овва! — Юстас навіть рота роззявив від подиву. — Що ж, ти геть збила мене із пантелику. Ще мить тому я був злий, мов собака, та й досі гадаю, що нечемно було з твого боку пробиратися туди крадькома, не сказавши нам ані слова. Але, мушу визнати, впоралася ти просто чудово. Якби вона була хлопцем, її можна було б посвятити в лицарі, чи не так, сір?
— Якби вона була хлопцем, її випороли б батогом за невиконання наказів, — відповів Тіріан, і в темряві незрозуміло було, чи то він хмуриться, чи то всміхається. А вже за мить почувся ляскіт металу.