Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
Гребер бачив її очі. Тепер вони були знову темні, як і тоді, коли вона стояла в дверях, і в них відчувалася пристрасть і сила.
У нього було таке відчуття, ніби він повинен себе від чогось захищати, — від цих очей, обличчя, завивання сирени, від усього цього хаосу, що вривається у вікно.
— Ні, — промовив він. — Я цього не розумію. Ти сама себе тільки занапастиш. Коли позиції не можна втримати, їх здають. Я зрозумів це, коли став солдатом.
Елізабет здивовано поглянула на нього.
— То й здавай! — розгнівано вигукнула вона. — А мені дай спокій!
Вона обминула його й рушила до дверей. Він схопив її за руку. Дівчина вирвалась, вона була дужча, ніж він собі гадав.
— Стривай! — гукнув він. — Підемо разом.
Завивання сирени підганяло їх. Воно заповнило все: кімнату, коридор, передпокій, сходи. Воно відбивалося відстій, зливалося з влас-ною луною, і тепер долинало з усіх кутків. Здавалося, від нього нема порятунку. Воно проникало під шкіру, бентежило кров, примушувало тремтіти кожен нерв; від нього здригалося все тіло й гасла будь-яка думка.
— Де стоїть ця клята сирена? — закричав Гребер на сходах. — Від неї можна збожеволіти!
Парадні двері зачинились. На мить завивання трохи стихло.
— На сусідній вулиці, — відповіла Елізабет. — Ходімо до сховища на Карлспляц. Наше нікудишнє.
Якісь тіні бігли по сходах з валізами та клунками. Спалахнув промінь кишенькового ліхтарика й освітив обличчя Елізабет.
— Ходімо з нами, якщо ви самі! — гукнув хтось.
— Я не сама.
Чоловік подався далі. Парадні двері знову розчинились.
З усіх будинків вибігали люди, так наче хто витрушував з коробки олов’яних солдатиків. Чергові протиповітряної оборони вигукували накази. Повз них, наче амазонка, промчала жінка в червоному домашньому халаті та з розтріпаним жовтим волоссям. Попід стінами, спотикаючись, поспішали старі люди; вони про щось перемовлялись, але в оглушливому завиванні сирени нічого не було чути. Збоку здавалося, немовби їхні зів’ялі губи пережовують мертві слова.
Вони дійшли до Карлспляц. Біля входу до бункера юрмився схвильованим натовп. Чергові протиповітряної оборони, ніби вівчарки, бігали довкола, намагаючись навести порядок.
Елізабет зупинилась.
— Може, спробуємо пройти збоку? — спитав Гребер.
Вона похитала головою:
— Зачекаймо тут.
Натовп чорною лавою сповзав темними сходами вниз і зникав під землею. Гребер глянув на Елізабет. Вона стала раптом такою спокійною, неначе все, що тут діялось, її зовсім не обходило.
— А ти хоробра, — сказав він.
Вона звела на нього очі.
— Ні, я просто боюся сховища.
— Хутчій! Хутчій! — вигукував черговий протиповітряної оборони. — Униз! Чи, може, ви чекаєте на персональне запрошення?
Сховище було просторе, низьке, добротне, з нішами та бічними ходами й освітлене. Уздовж стін стояли лави, скрізь походжали наглядачі, дехто поприносив із собою матраци, ковдри, валізи, клунки, складані стільчики. Життя під землею було вже налагоджене. Гребер роздивлявся навколо. Уперше він попав в одне бомбосховище з цивільними. Уперше з жінками й дітьми. І вперше в Німеччині.
Тьмяне синювате світло обезбарвлювало обличчя, і вони скидалися на обличчя утоплеників. Неподалік Гребер помітив жінку в червоному домашньому халаті, який тепер здавався фіолетовим, а її волосся — зеленим. Подивився на Елізабет. І її обличчя виглядало сірим і змученим, очі глибоко позападали, під ними залягли тіні, волосся стало тьмяним і мертвим. «Утопленики, — думав Гребер. — їх утопили в брехні й страхові, загнали під землю, позбавили світла, здорового глузду, правди».
Жінка з двома дітьми примостилася навпроти нього. Діти горнулися до материних колін. Обличчя в них були пласкі, невиразні, немовби заморожені. Жили тільки очі. Великі й широко розплющені, вони блищали при світлі ламп, придивлялись до входу, коли гавкіт зеніток ставав особливо несамовитим і загрозливим, потім перебігали по низькому склепінню підвалу та стінах і знову поверталися до входу.
Очі рухалися повільно, нерішуче; вони стежили за гуркотом, ніби очі паралізованих страхом тварин, важко й водночас насторожено, пильно та пригнічено; слабке світло відбивалося в них. Ці очі не ба-чйли ні Гребера, ні навіть матері; вони нікого не впізнавали й нічого не виражали; з якоюсь дивовижною пильністю вони стежили за тим, чого не могли бачити: за гуркотом, що міг принести смерть. Діти були вже не такі малі, щоб не відчувати небезпеку, але ще й недостатньо дорослі, щоб удавати з себе хоробрих. Вони були насторожені, беззахисні й безпомічні.