Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
— Може, нехай він залишить свій ранець у нас, поки щось собі підшукає, ти як гадаєш, стара? — запропонував Циглер. — Ранець же важкий.
Гребер перехопив погляд жінки.
— Не варто турбуватися. Я до цього вже звик.
Він зачинив за собою двері та спустився сходами.
Повітря здалося йому важким. Циглери чогось бояться. Він не знав, чого саме. Але з 1933 року причин для страху було багато.
Родина Лоозе знайшла пристановище у великому залі філармонії. Приміщення було заставлене похідними ліжками, встелене матрацами. На стінах висіли прапори, войовничі гасла із свастикою та олійний портрет фюрера в широкій золотій рамі — залишки колишніх патріотичних збіговиськ. Зал кишма кишів жінками й дітьми. Поміж ліжками стояли валізи, горщики, примуси, їжа, врятовані меблі.
Фрау Лоозе байдуже сиділа на ліжку, що стояло посеред залу. Це була огрядна жінка зі скуйовдженим сивим волоссям.
— Твої батьки? — Вона дивилася на Гребера тьмяним поглядом, намагаючись щось пригадати. — Загинули, Ернсте, — пробурмотіла нарешті.
— Що?
— Загинули, — повторила вона. — А що ж іще?
Хлопчак в уніформі з розгону вдарився об коліно Гребера. Той відштовхнув його вбік.
— Звідки вам це відомо? — прошепотів Гребер і проковтнув клубок, що підкотився йому до горла. — Ви самі бачили? Де?
Фрау Лоозе втомлено похитала головою.
— Цього ніхто не міг бачити, Ернсте, — пробурмотіла вона. — Це був суцільний вогонь, крики, а тоді…
Голос її обернувся на якесь нерозбірливе мурмотіння, а потім воно затихло. Жінка мовчала й непорушно, невидющим поглядом дивилася перед себе, впершись руками в коліна, немовби сиділа в цьому залі сама-самісінька. Гребер втупив у неї очі.
— Фрау Лоозе, — промовив нарешті він повільно, затинаючись, — пригадайте, будь ласка! Коли ви бачили моїх батьків? Звідки вам відомо, що вони загинули?
Жінка звела на нього затуманені очі.
— Лена теж загинула, — пробурмотіла вона. — І Август. Ти ж їх знав…
Гребер невиразно пригадав двох дітей, які завжди жували на вулиці медяники.
— Фрау Лоозе, — промовив він і зловив себе на думці, що йому хочеться підняти її і добряче струсонути, — прошу вас, скажіть, звідки ви знаєте, що мої батьки загинули. Спробуйте пригадати! Ви самі їх бачили?
Але вона вже не слухала його.
— Лена… — шепотіла вона. — Її я теж не бачила. Вони мене не пустили до неї, Ернсте. Її не змогли зібрати докупи. А вона ж була така маленька. Навіщо тільки вони це роблять? Ти повинен це знати, адже ти солдат!
Гребер у відчаї озирнувся довкола. Якийсь чоловік пробирався поміж ліжками до них. Це був Лоозе. Він дуже схуд і постарів. Обережно поклав він руку дружині на плече, а та знову поринула у своє невтішне горе. Лоозе зробив Греберові знак.
— Вона ще не може цього збагнути, Ернсте, — промовив він.
Жінка поворухнулася, відчувши його руку. Повільно підвела очі.
— А ти можеш збагнути?
— Лена…
— А коли ти можеш це збагнути, — почала раптом вона, карбуючи кожне слово, немовби відповідала шкільний урок, — тоді ти не кращий від тих, хто все це затіяв.
Лоозе перелякано поглянув на сусідні ліжка. Але ніхто нічого не чув. Хлопчак в уніформі грався з двома малюками в схованки і з криком гасав поміж валізами.
— Не набагато кращий, — повторила жінка і похнюпила голову, знову перетворившись на клубок якогось тваринного смутку.
Лоозе кивнув Греберу. Вони відійшли вбік.
— Що сталося з моїми батьками? — запитав Гребер. — Ваша дружина каже, нібито вони загинули.
Лоозе похитав головою.
— Вона нічого не знає, Ернсте. Вона думає, що загинули всі, раз загинули наші діти. Ти ж помітив, що вона несповна розуму. — Він проковтнув клубок. Кадик на його тонкій шиї піднявся і опустився. — Вона таке плеще язиком… Через неї на нас уже був донос. Хтось із цих людей постарався.
Греберу здалося, що в цьому брудному, сірому світлі Лоозе нараз поменшав і кудись наче відлетів. Але за мить він знову уже стояв поруч, такий самий, як завжди. Довкола нічого не змінилось.
— Отже, вони не загинули? — спитав Гребер.
— Я цього не можу сказати, Ернсте. Ти собі не уявляєш, що тут діється останнім часом, особливо після того, як погіршали справи там. Нікому не можна вірити. Усі бояться й остерігаються одне одного. Очевидно, твої батьки десь у безпечному місці.
Гребер полегшено зітхнув.
— Ви їх бачили?
— Якось на вулиці. Але це було десь тижнів чотири-п’ять тому. Тоді ще лежав сніг. Це було перед нальотами.
— Який вони мали вигляд? Вони були здорові?